Євген Нищук: Міністерство культури має мирити та об’єднувати людей, а не звучати в контексті заборон

1467528075

Подаємо інтерв’ю із міністром культури України Євгеном Нищуком, в якому йдеться також і про питання політики у галузі кіно, у тому числі заборони фільмів.

Ліліана Фесенко, «Укрінформ»

– Євгене Миколайовичу, минуло більше місяця, як ви вдруге очолили Міністерство культури після річної перерви. Тож наче вдруге увійшли в ту саму ріку. Та чи таке саме міністерство, як ви його залишили?

– За приказкою, в одну річку двічі не ввійдеш… Дійсно: і ріка вже не та, і я вже не той. Звичайно, що коли я вперше очолив міністерство, то ще не мав чіткого розуміння, як плавати цій системі, і які механізми потрібно використовувати для втілення тої чи іншої ідеї, або програми. Зараз я більшою мірою підготовлений, хоча й зіткнувся з новими складнощами, яких не було рік тому. Але, разом з тим, я впевнений у своїх рішучих кроках і, думаю, що зможу зробити чимало корисного для української культури. 

– Не секрет, що мистецька спільнота побоюється, що ви зараз не дуже вільні в роботі, бо стосунки з В’ячеславом Кириленком, який займав цю посаду, а тепер є віце-прем’єром, у вас начебто не склалися. А в Інтернеті навіть було викладено відео вашої перепалки в Кабміні.

– Ситуація, дійсно, пікантна, не буду цього приховувати. Але ми разом з В’ячеславом Анатолійовичем мусимо плідно працювати в Кабміні. Тому усвідомлюємо, що знаходимося в одному човні, тож на з’ясування стосунків у подальшому немає часу. Звичайно, в перші моменти непорозуміння були. Але віднедавна ми розведені у повноваженнях. Нині куратор міністерства – віце-прем’єр-міністр Павло Розенко. Тож зараз культурна сфера набуває ще й соціального характеру, бо вона значною мірою охоплює широкі верстви населення. Я не кажу, що ми абсолютно не дотичні з В’ячеславом Кириленком, але разом із тим можу заспокоїти культурну спільноту, що наразі є достатньо вільним у своїй роботі. 

– Перед нашим інтерв’ю від вас вийшов генеральний директор «1+1» Олександр Ткаченко. То, можливо, тепер ви будете вести програму «Мінкульт» на його каналі?

– Ні, ми з Ткаченком не про це розмовляли. До того ж, я не думаю, що варто повторювати чужий досвід. Якщо б я брався за якийсь подібний проект, то не в такий спосіб і не в такому форматі. У нас зараз є ідея: а чи не забрати під юрисдикцію міністерства канал «Культура», що нині опинився у Спільнобаченні. Через це скоротилися його редакція і час мовлення. А канал робив дуже важливу роботу, за яку ніхто більше не брався – знімав вистави в театрах, створював фахові передачі про митців та висвітлював різноманітні культурні події. Тож з’явилася ідея, щоб я став голосом культури на такому каналі. 

– З «голосу Майдану» перетворитеся на «голос культури»?

– Це може бути цікава ідея, але поки що ми це предметно не обговорювали. 

– Тобто кар’єра медіа-міністра вас не дуже приваблює?

– Справа в тому, що я актор, тож достатньо затребуваний у своїй творчості. І маю чимало здобутків на медійному полі. Я й без того постійно з’являюся в ефірі різних телеканалів, і як міністр, і як артист, і кіно з моєю участю теж показують. Тому мені цілком достатньо такої медіа-присутності. А В’ячеслав Кириленко, можливо, в такий спосіб хотів себе презентувати широкому загалу… 

– Чимало критиків вважають, що Міністерство культури не потрібне. А як ви думаєте: можливо, достатньо було б лише департаменту культури, а не такого великого господарства?

– По-перше, не таке воно вже й велике насправді. Всього 220 чоловік штату. По друге, чимало з того «великого господарства» пішло під децентралізацію, тому в сфері управління міністерства залишилося не дуже багато культурних об’єктів. Однак я згоден, що функція Міністерства культури повинна дійсно мінятися. Це питання-пастка, в яку потрапляв кожен з міністрів, починаючи з 90-х років. Тому що функція Міністерства культури зводилася до того, щоб розподілити кошти між національними закладами і фінансувати ті чи інші мистецькі та освітні заклади. І така система дійсно себе вичерпала. Я це усвідомлюю, тому моя команда хоче оновити цей функціонал. Міністерство має стати майданчиком, який надає рівні можливості усім гравцям культурного поля. Тому мої перші дії спрямовані на те, щоб налагодити зв’язок з недержавним сектором, а саме: з волонтерськими, громадськими та мистецькими організаціями.

Я вже підписав меморандум з РПР (Реанімаційний пакет реформ) “Культура” і хочу презентувати на парламентських слуханнях стратегію розвитку «Культура-2025», яка справді пройшла велику експертну перевірку – міжнародну, регіональну… Це не значить, що я відкидаю якісь останні напрацювання. Змінюється час – змінюються обставини, тож повинні оновлюватися й ті чи інші позиції. Але разом з тим, це дуже фундаментальний документ, який дає нам дорожню карту подальшої роботи. Зараз ми почали вносити зміни до штатного розпису, бо змін до бюджету немає, тож ми не можемо виходити за його рамки. Отже, змушені провести скорочення посад. Це болючий процес, але по іншому не можливо працювати.

І поряд з цим, ми створюємо новий Департамент сучасних креативних індустрій, направлений на протекцію та фінансування сучасного мистецтва – щоб процес складання бюджету був неперервний. І не по залишковому принципу, з урахуванням інфляційних процесів.

– Найболючіше питання культури – це недостатнє фінансування. Ви шукаєте альтернативні форми залучення коштів? 

– Так. Наше завдання сьогодні – не боятися «другої голови», або ще одного управління. Серед пріоритетів, які зараз відібрані групою радників, і погоджені Міністерством економіки, Міністерством фінансів і Міністерством юстиції, є завдання створити український фонд культури. Це дасть можливість залучити для розвитку мистецтва позабюджетні кошти. Як наслідок, потрібен закон про пільги для бізнесу, який би дав можливість збільшити інвестиції в культуру. Щоб це стало вигідно. Варто також запровадити невеликий збір на розвиток культури. Це може бути зовсім невеликий відсоток. В Італії, наприклад, збір на культуру – в межах 0,1 відсотка. У нас є думки про збір в розмірі 1,2 чи 1,8 відсотка. Це дасть фінансове наповнення фонду. А використовувати ці кошти можна буде після того, як мистецькі проекти пройдуть експертні ради та мистецьке обговорення. Зараз є багато розмов про лотерею чи акцизи з алкоголю та тютюну. Але це все можливе в подальшому. А в найближчий час ми можемо використати лише невеличкі кошти, які ще залишилися в міністерстві на друге півріччя: 6 млн. гривень, які ми готові представити для цього фонду. Експертна комісія складатиметься не з чиновників – це буде професійна група людей, яка моніторитиме різні напрямки мистецтва, і налагодить процес рівних можливостей для всіх культурних діячів. 

– У медіа відбулося палке обговорення сучасних серіалів, де фільмовані нинішні події на Сході України. Зокрема, наробив галасу епізод у серіалі «Не зарікайся», де показані бойовики. А чи на часі нині фільми про АТО? Можливо, тема має ще відстоятися? 

– Про АТО на часі. А от згадки про фейкові «ДНР» і «ЛНР» та історії їхніх бандоформувань – ні. Чи варто їх показувати, як суб’єкт, що має вагу, що може бути темою фільму? Не думаю. Бо якщо в одній серії викладено позицію бандитів, а потім відбувається її розвінчання через ще кілька серій, то це лише шкодить патріотичним почуттям нашим громадян. Адже глядач може й недодивитися весь серіал, однак отримає образ бандитів, як героїв фільму. 

– Чи варто взагалі складати списки заборонених фільмів? Чому «Тарас Бульба» потрапив у цей список, адже там зіграв Богдан Ступка? Фільм сім років транслювався по телебаченню, не кажучи про його широкий прокат. Тож кожен вже склав про нього думку. Як могли заборонити «Польоти уві сні та наяву», який завжди був гордістю нашого кіно?

– Це серйозні перекоси. Звичайно, треба переглянути механізм – яким чином відбувається позбавлення фільмів ліцензійного прокатного посвідчення. 

– Міністерство культури на це впливає? 

– Так, адже Держкіно при Мінкульті має відповідну комісію. Однак тепер вона оновлюється після своїх скандальних рішень. Я теж долучився до цього питання – вже мав низку зустрічей із керівниками телеканалів та з Національною радою з питань телебачення і радіомовлення. Ще зустрічатимуся з керівником Служби безпеки України, де ми остаточно вибудуємо механізм того, які особи та фільми підпадуть під санкції. Це має показати нас цивілізованими й демократичними людьми, а не країною суцільних заборон. Я вважаю, що Міністерство культури – це орган, який має відповідати за творення, розвиток, хороший настрій, події, що позитивно впливають на імідж усієї країни. Наш заклад має мирити та об’єднувати людей, а не звучати в контексті заборон. З іншого боку, ті персони, які дозволяють собі постійно принижувати гідність нашої держави, її історію та героїв, мають нести за це відповідальність. Проти них відповідні органи вже відкривають справи, тож такі особи не мають права на гостинне ставлення нашої спільноти. І це навіть не питання Міністерства культури. Це ті речі, які знаходяться у відомстві Служби безпеки України, Міністерства внутрішніх справ, Генеральної прокуратури України тощо. Вже після їхніх висновків міністерство буде відповідно реагувати і брати до відома список цих осіб та визначати, чи мають вони право бути у нас на телеекранах або гастролювати в нашій державі. 

Але й тут вже стався певний перебір: не секрет, що таких підписів було наштамповано безліч без відома «власників». Кажуть, підписантів назбиралося вже 500, але часом вони й самі не знали, що і де підписували. Бо, на превеликий жаль, така зараз ситуація у Російській федерації. І ми мусимо з цим теж рахуватися. З іншого боку – ті ж Харатьян чи Табаков сьогодні мають зовсім інший вигляд, ніж 40 років тому, коли знімалися нині заборонені фільми з їхньою участю. Тож чи варто сьогодні карати ці стрічки, відзняті багато років тому? Прикро, що фільми Балаяна, або інших талановитих режисерів мають через це страждати. До того ж, ці фільми не є прем’єрними. Тому я хочу цю ситуацію врегулювати. Не відмінити, а саме врегулювати до стану адекватності. Щоб ми були цивілізованою демократичною країною, в якій поважають право, а не опускаються до тоталітарної радянської системи, де все розглядалося з точки зору пропаганди, все цензурувалося й викреслювалося.

– Тож чи не занадто активно нині йде декомунізація? Адже має бути фаховий висновок про художню цінність предметів мистецтва, а не лише їхнє ідеологічне звучання.

– Так, процес почався стихійно, а потім чиновники почали його наздоганяти: складати документи, який з пам’ятників є історичною цінністю, а який пам’яткою культури чи архітектури. Я в цій ситуації виступаю за відкриття музею тоталітарного режиму. На одній з телепрограм ми обговорювали проблему, що є чимало творів монументального мистецтва: наприклад, мозаїки радянської доби, які мають велику мистецьку вартість. Є скульптури Кавалерідзе. Тож потрібно обережно перенести ці твори в особливе місце, де вони будуть збережені, але не дратуватимуть людей. 

– Так, скульптури можна перенести. Але мозаїку з будинків доведеться збивати, Арку дружби народів знищувати, Батьківщину-мати теж. Чи не так? А хіба вони не мають і мистецької, і історичної вартісті? 

– Про знесення Батьківщини-матері ніхто не говорить. Там потрібно тільки радянський герб зняти, можливо замінити його тризубом. Щодо арки, то, справді, це великий об’єкт. Але ми не збираємося її руйнувати, бо вона вже стала одним із символів міста. Біля неї постійно гуляють люди, там влаштовують концерти. Є гарна ідея художника Олександра Ройтбурда – надати арці нового візуального осмислення, щоб привнести інший зміст. І тоді вона нікому не заважатиме. А от той пам’ятник дружбі, що під аркою – під питанням. Вочевидь, йому місце в музеї тоталітарних скульптур. Але й це має вирішуватися після обговорення громадськістю та експертами. На одному з ток-шоу мої слова про знесення Арки дружби народів було вирвано з контексту, і вони прозвучали зовсім не так, як я говорив насправді. Наголошую: спочатку має бути громадське обговорення і лише потім прийняте рішення.

– А чи не здається вам, що у нас занадто багато вирішує так звана громадськість. Кухарка керує державою? 

– Такий нині час. Та очевидно, що ми маємо брати до уваги думку фахівців, але й ставлення громади теж треба враховувати. Хоча повністю підкорятися йому теж досить небезпечно, бо і ним можуть «грати». У містах Сходу, наприклад у Кіровограді, де нещодавно відбулися скандальні вибори, багато людей були буквально зомбовані пропагандою, тож покладатися лише на їхню думку було б хибно. Бо там більшість містян проти всіх нововведень. А політики, які їх представляють, залежать від своїх виборців, від їхніх голосів. Тому вони теж бояться приймати рішення. У цих регіонах дійсно дуже важлива думка саме фахівців. І насамперед істориків, які мають стерти чимало білих плям у свідомості цих людей. Наприклад, донести правду про Кірова, який нічого доброго для України не зробив, пролив багато крові, однак його ім’я увічнене у назві міста. Наразі людям складно це почути, і з цим потрібно працювати. 

– А наскільки ви залежите від думки людей? Чому ви виправдовувалися за свою російську мову в Маріуполі, хіба це не було лише проявом дружнього ставлення до російськомовного південного міста?

– Прикро, що мене звинуватили в антиукраїнських речах люди, яких я знаю і поважаю. Бо жоден із них не є більшим носієм української мови, ніж я. Але я не хотів сперечатися. Адже зараз у людей загострене відчуття справедливості. Для них було дуже важливо, щоб я не перейшов на російську мову, бо вони відстоюють статус української по всій Україні. Насправді, я спілкувався українською під час усіх офіційних зустрічей. Але під час розмов з людьми та інтерв’ю виявив повагу до співрозмовників, перейшовши на російську. Бо я не хотів загострювати ситуацію. Не секрет, що я з Івано-Франківська, тож там почали говорили: приїхав бандерівець. І тому я намагався показати: налаштований дружелюбно та толерантно. Але що сталося – те сталося, висновки я зробив. Що стосується мене, то й надалі продовжуватиму відстоювати українську мову в нашому інформаційному просторі – у книжках, кіно, телебаченні, навіть рекламних білбордах на вулицях міст. Все, залежне від мене для цього, робив і робитиму. 

Ліліана Фесенко, «Укрінформ», 9 червня 2016 року