Ярослав Підгора-Гвяздовський, «Детектор медіа» про фільм Марка Хаммонда «Зрадник».
Від 26 квітня 2018 року в українському прокаті йде фільм «Зрадник», один із багатостраждальних довгобудів нашого кіно. Те, що наразі побачить глядач, цілковито відрізняється від того, що було подано у вигляді сценарію в далекому 2012 році.
Уперше заявлений під назвою «Варіант Марконі» як «повнометражний ігровий, історичний детектив», написаний відомим тележурналістом Марком Гресем, сином режисера Віктора Греся, проект з’явився на третьому конкурсному відборі кінопроектів Держкіно. Шпигунська складова, подібна до романів Акуніна, робила його бажаним проектом, але тема, в якій фігурує чи то боротьба повстанців Холодного Яру в 20-х роках ХХ сторіччя проти більшовиків, чи то боротьба більшовиків із бандитами із Холодного Яру, створили проекту погану славу від початку. Зважаючи ще й на астрономічний на той час бюджет, що складав 40 мільйонів 200 тисяч гривень (майже 5 мільйонів доларів), із яких державне фінансування трохи перевищувало 12 мільйонів. Тогочасна голова Держкіно, Катерина Копилова, маючи протекторат молодшого Януковича, не сильно переживала з цього приводу. І як виявилося – даремно. Так почався один із нескінченних скандалів, що супроводжували фільм, і досі супроводжують його продюсера Володимира Філіппова.
Зйомки стартували 2013 року. Спочатку режисером проекту була донька Віктора Греся і сестра Марка, Анна, режисерка телесеріалів, але дебютантка у прокатному кіно. На пітчингу у членів Експертної комісії виникали питання якраз щодо її кваліфікації. Втім, будь-які питання відпали, коли Анна несподівано відмовилася від участі у фільмі, а пояснення для широкого загалу не надала. Продюсерська компанія «ІнсайтМедіа» швидко знайшла їй заміну у вигляді так само дебютанта у прокатному кіно Лесі Калинської. Яка так само пішла з проекту, та вже зі скандалом. Наступним режисером проекту запропонували стати молдаванину Валеріу Жерегі, а назву поміняли на іншу – «Окупація». Проте в березні 2014 року відзнятий наполовину фільм заморозили. Рік він був в такому стані, поки Жерегі й сам не здійняв скандал – він опублікував відкритого листа до Громадської ради Держкіно, в якому, зокрема, сказав про «нецелевое использование средств из государственного бюджета Украины» і підробку «продюсерами документов проекта».
Скандал якимось дивом зам’яли без негативних наслідків і для режисера, і для продюсерів. А в проекті, як повідомив голова Держкіно Пилип Іллєнко, поміняли творчу концепцію і знайшли приватного інвестора. Наприкінці 2015 року оголосили ім’я нового, вже четвертого режисера – американця Марка Хаммонда. Фільм дозняли, перемонтували раніше змонтовані частини, і влітку 2017-го оприлюднили на Одеському кінофестивалі. Знову зі скандалом. Бо стрічку освистали, а після перегляду, на зустрічі із глядачами, Хаммонд поводився дивно й не відповів на численні запитання.
Врешті, після шести років поневірянь, проект таки втілився у повноцінну кінокартину, а її прокатником стала новостворена дистриб’юторська компанія «Жовтень прокат» (перед цим вона займалася повторним прокатом «Стрімголов» Марини Степанської та прем’єрним «Інієм» Шарунаса Бартаса – обидва так само створені «ІнстайтМедіа»). Драматична історія створення «Зрадника» тепер сама може стати фільмом. Так збурювати суспільство, такі зчиняти шарварки, повністю змінити концепцію, офіційно чотири рази міняти режисера (кажуть, намагалися щось зробити ще й Заза Буадзе і Тарас Ткаченко), чотири рази – назву (проміжними були «Операція Марконі» й «Атаман») – по всьому маємо безпрецедентний досвід виробництва, вартий прискіпливої уваги як із боку контролюючих органів, так і з боку кінокритичного товариства. І знайти цікавинку можна й одним, й іншим.
Сценарій до нового варіанту «… Марконі» написав Заза Буадзе, класний сценарист, і структурно й сюжетно він виглядає доволі цікавим. Цьому немалою мірою допомагає монтаж, який, будучи позитивно оціненим, є рідкісним звіром у наших кінематографічних хащах.
Якщо в першому сценарії йшлося про 20-ті роки і шпигунські ігри в лавах повстанців із Холодного Яру, перероблений сценарій концентрується на другій половині 60-х і режисерові Одеської кіностудії, чий фільм про Холодноярську республіку кагебісти визнають антирадянським, копію наказують змити, а зняте – перемонтувати. Режисерові влаштовують обструкцію, коли колеги стають проти нього, а студія на ньому ставить хрест (розповсюджена історія за часів Союзу, цілком тотожна з долею режисера Юрія Іллєнка). Та нова монтажерка фільму, незважаючи на отримані дуже чіткі інструкції щодо «потрібної» версії, знаходить у собі спорідненість з історію фільму і з самим режисером.
Зняте Валеріу Жерегі Марк Хаммонд обігрує як фільм у фільмі. Шматки «Окупації» з’являються то на монтажному столі дівчини, що перемонтовує «заборонене кіно», то у спогадах героїв, що згадують, як вони знімалися в ньому. Часом, ритмічно і сенсовно, фільм, знятий опальним режисером, дуже добре вкладається у фільм, який дивиться глядач. Часом зафільмоване минуле перегукується з екранним теперішнім. Це навіть красиво – з кольорового «зараз» зображення переходить в чорно-біле «раніше»…
Та попри гарно придуманий сценарно-режисерський хід у «Зраднику» все погано зроблено. Фільм елементарно не спроможний до життя: говорять у ньому «суконною» мовою, знято все довгими кадрами просто-таки «мертвою» камерою, яку, здається, забували вимкнути, а разом побачене викликає враження третьосортного театру, який Станіславський не просто закидав би своїми «не вірю», – він вийшов би й не дивився б до кінця. Хоча пропустив би фантастичний фінал, де герої втікають: добре, хочете виставити ідіотами тогочасних гебістів – виставляйте, але зробіть це переконливо, щоб їх представники не стояли істуканами у двориках, щоб із ними можна було потягатися й лише потім перемогти, щоб їх можна було б інтелектуально обіграти, як врешті це зробив Сташинський зі своєю Інґою. Фінальна втеча «зрадливого режисера» не є результатом послаблення пильності органів – гебісти, без кількох куцих деталей, відсутні, хоча про них ідеться й вони точно мали бути й були, як ми знаємо, і слідкували, і лякали, і вбивали.
Можна цілком погодитися з декораціями і локаціями, використаними у фільмі, але ніяк неможливо сприйняти екранну гру на віру, бо акторам, здебільшого, не вдалося вразити своїми кволими репліками. А за відсутності Даші Астаф’євої, запрошеної у перший варіант фільму, відзнятої, і на 99% вирізаної, у фільмі дивитися немає на кого. То що залишається? Гадати, як такий фільм усе ж вийшов на екрани, як він буде повертати гроші в Держкіно і як можливо таким продюсерам давати гроші знову. Невже дадуть? Невже знову наступати на граблі?
Ярослав Підгора-Гвяздовський, «Детектор медіа», 27 квітня 2018 року