Подаємо інтерв’ю продюсера стрічки «Коли падають дерева» Ігоря Савиченка Станіславу Гоцуляку, «Україна молода».

На Варшавському кінофестивалі українську стрічку «Коли падають дерева» демонстрували в позаконкурсній програмі «Відкриття».

До того повнометражний дебют Марисі Нікітюк демонстрували на міжнародних Берлінському (світова прем’єра) та Одеському (українська прем’єра) фестивалях.

Ще раніше сценарій фільму став переможцем 10-ї сесії ScripTeast Award, яку проводили під час Каннського кінофестивалю. У Варшаві були аншлаги на всіх трьох показах.

Про фільм, який встановлює нові стандарти візуалізації сексуального, кримінального і магічного в національному кіно, ми говорили за лаштунками Варшавського кінофестивалю з його продюсером Ігорем Савиченком.

Утім, не оминули й проблеми сучасного українського кіно загалом. А почалася розмова з подій самого фестивалю, на якому наш кінематографіст виконував ще й функції члена журі.

Про фестивальну селекцію

— Ігоре, розкажіть про роботу в журі на Варшавському фестивалі.

— Робота у Варшаві видалась досить спокійною, нас усього було троє в журі конкурсу дебютів. До питання винесення вердикту ми вирішили підійти з такої позиції — з ким із цих режисерів хотілося б працювати в майбутньому, з наступним фільмом? Саме з цієї точки зору ми підходили до вибору переможця і дипломантів.

У нас в команді були режисер, script doctor, тобто сценарист-консультант, і я, як продюсер. Хоча, швидше, я — креативний продюсер, що займається творчістю і майже не втручається у фінансові питання.

Отже, чию наступну роботу хотілося б побачити? У програмі були певні роботи, які щось наслідують. Наприклад, стрічка «Не будеш вбивати» — це такий типовий для румунської хвилі фільм. Умовно кажучи, якщо б я хотів зняти новий фільм у стилістиці румунської хвилі, я зробив би це з Крістіаном Мунджіу (неодноразовий володар Золотої пальмової гілки Каннського фестивалю. — С.Г.). Я б не цікавився кимось, хто наслідує Мунджіу, а пішов би одразу до нього.

У конкурсі була ціла низка фільмів, які дуже цікаві, але, з моєї точки зору, вони наслідують когось. Ми довго сперечались у журі і знайшли певний компроміс. Але з точки зору фестивальної селекції, враховуючи те, що це конкурс дебюту, я б фільмів 6-7 узагалі не допустив би. Тому що вони не є чимось новим і їх режисер не зробив якийсь свій шалений стрибок. Такий стрибок, після якого режисера хотілося б підштовхнути ще далі. Так, наприклад, як це відбулось з Марисею Нікітюк. У неї був вдалий стрибок, і хочеться зробити другий, не менш вдалий, і ми вже працюємо над цим.

Історія дорослішання

— Чого якісно нового для українського кіно вдалося досягти стрічкою «Коли падають дерева»?

— Фільм дуже нетиповий для українського кіно з багатьох різних причин. Це така нова кіномова. Коли ще у 2013 році Марися принесла мені цей сценарій, вона на той час була лише сценаристом, причому сценаристом лише коротких метрів. І коли я його прочитав, подумав, кому б його віддати? Потім зустрівся з Марисею і чесно зізнався, що не знаю, кому його віддати.

Єдиний «кризовий» варіант, який я бачив, це витратити кілька років і зробити з Марисі режисера. «Крім тебе самої класно зняти цю історію ніхто, мабуть, не зможе», — так їй і сказав.
Із цього моменту вона почала бігати на знімальний майданчик, працювати з хлопавкою, і це був дуже цікавий досвід. А потім зняла перший свій фільм «В деревах», потім «Мандрагору». Перший із них потім перевтілився у кримінальну частину «Коли падають дерева», а другий — у магічну. Так усе і склалось, незважаючи на відсутність у Марисі режисерської освіти.

— Як гадаєте, чи будуть наслідувати фільм Марисі?

— Мені здається, так. Фільм уже називають «нове українське поетичне кіно». Хоча що в ньому поетичного, я не знаю. Можливо, еротичні сцени можна назвати якось по-новому поетичними. Але це такий шалений мікс, крос-жанр, якщо так казати. Ми його називаємо історією дорослішання, coming of age drama, але це набагато більш складний жанр. Він у себе включає й історію дорослішання, і соціальний реалізм, і магічний реалізм, і просто реалізм, і драму, і еротичну драму…

Я намагаюсь критиків не підштовхувати до певних рішень. Але щоразу, коли хтось із моїх знайомих іноземних критиків дає якесь ревю, я десь у «Фейсбуці», в листі чи під час особистої зустрічі запитую, а як би ти визначив жанр? І ніхто не може відповісти однозначно. Це крос-жанр, в якому дуже багато намішано.

І от власне те, що Марисі вдалося змішати стільки жанрів в єдине так, щоб це не розвалило фільм, а навпаки, зробило його і цільним, і цікавим, створило щось нове. Будемо сподіватися, що хтось після нас зробить дещо схоже, потім ще хтось, і, зрештою, цьому придумають якусь назву. Гадаю, цей фільм будуть наслідувати, як уже наслідують Слабошпицького, Тихого…

І ще один факт, який треба окремо зазначити, це — перший український фільм, який зробив еротику цікавою. Як на мене, на ці еротичні сцени цікаво дивитись, вони дикі, натуральні і водночас не вульгарні, не спортивні.

Потрібне промо

— А чи було щось, що не вдалось у цьому фільмі, якісь труднощі, яких у наступній стрічці ви спробуєте уникнути?

— Ну, фінансові труднощі є у всіх, і про них нема сенсу говорити. Я, може дещо несподівано для вас, назвав би таку проблему. Колись ще зовсім юні митці, хлопці, які стояли у витоків того самого українського поетичного кіно, обмінювались ідеями, робили щось спільно в єдиному пориві, на єдиному подиху. Зараз, на жаль, такої єдності у нас нема.

У Румунії, скажімо, є така єдність, дещо песимістичного штибу, але є. До певного часу вона була в цій хвилі французького післявоєнного кіно, в італійському. Вони умовно сиділи в одному кабаку і дуже багато спілкувались і щось створювали. В Україні такого кола спілкування, такого середовища, дуже міцного, нема.

Утім, якщо подивитись фільми, які останнім часом повиходили, виходять або скоро вийдуть, то багато з цих фільмів пройшло лабораторію «Україно, good bye!» і «Мудаки. Арабески». Це і Слабошпицький, і Сухолиткий-Собчук, який теж був на Варшавському фестивалі, і та ж Марися екранізувала не один сценарій в рамках цих програм. Ще можна назвати Івана Тімшина, вже згадуваного мною Володимира Тихого… Сподіваюсь, цільна творча спільнота сформується колись і у нас.

Що ж стосується суто робочих моментів… Були, скажімо, проблеми із таймінгом, коли треба схрестити команду кращих людей, але зібрати їх разом дуже важко. Тому від нас відпадав багато хто, з ким ми хотіли співпрацювати з самого початку. Ми мали три зовсім різних типи акторів. Тобто це старше, театральне покоління, також середнє покоління, що звикло до серіальної роботи, і просто молоді, недосвідчені.

Отже, треба було «вирівнювати» акторів, щоб вони грали на одному емоційному рівні. Ми вирішили більшість цих проблем. Проблема, яку ми не вирішили, — це постпродакшн. Промо — це і творча складова, і маркетингова. Треба заздалегідь розуміти, як буде виглядати постер, як ти хочеш заявити про свій фільм цілому світу, що ти хочеш йому сказати візуально в одній картинці? Це і слоган, який коротко пояснює, про що саме твій фільм, і трейлер, який зацікавлює, підштовхує подивитись більше. І це все треба розуміти вже в процесі зйомок. Це дуже важливі моменти, які в наступній нашій роботі з Марисею ми обов’язково врахуємо з самого початку.

Станіслав Гоцуляк, «Україна Молода», 30 жовтня 2018 року