Інтерв’ю з українкою Ілоною Вовчик — людиною незвичайної долі й особливого фаху.

Дмитро Десятерик, «День»

Ілона Вовчик — дизайнер, ілюстратор, майстер кінематографічних мініатюр. Народилася 1971 року в Дніпрі, закінчила Дніпропетровське художнє училище (нині — Дніпропетровський театрально-художній коледж). Навчалась у харківській Держакадемії дизайну і мистецтв. 1996 року переїхала до Німеччини, де працює мініатюристкою та художницею в кіноіндустрії, серед проектів, зокрема — «Безславні покидьки» (режисер — Квентін Тарантіно, 2009), «10 000 до нашої ери» й «Анонім» (обидва — Роланд Еммеріх, 2006 і 2010), «Гранд-готель Будапешт» (Уес Андерсон, 2013 — Гран-прі Берлінського фестивалю, чотири «Оскара», у тому числі за роботу художника-постановника). Цього року долучилась до роботи над українсько-німецькою драмою «Остання подорож Леандра».

Ілона — волонтерка, переконана патріотка України і просто яскрава, харизматична людина, котра буквально заражає своєю енергією. Спілкуємось на кухні її берлінської квартири.

«ФАЛЬСИФІКУЮ ВСЕ У МЕЖАХ ЗАКОНУ»

— Ілоно, мабуть, розпочнімо з навчання. Де і у кого ти навчилась усього, що вмієш зараз?

— Зараз співатиму оду Дніпропетровському училищу. Феноменальна школа. Мій вчитель В’ячеслав Юрченко мені дуже дорогий. На вулиці ще 1980-ті, усюди академічний період, а він розповідає про Срібну добу, про «Світ мистецтва», про авангардну поезію. Не лише навчав композиції, а ще й працював над нашим ставленням до життя. Робив те, що мають, фактично, робити батьки. Ми були його першим, і, за його словами, найвдалішим випуском.

— Але в Німеччині, напевно, важко було знайти роботу за фахом?

— Мені пощастило. Прийшла на біржу, побачила оголошення: «Потрібен художник, повний робочий день, оплата за домовленістю». І одне слово, якого я не зрозуміла, та саме воно й виявилось найважливішим: особливе уміння — Trompe-l’oeil. Ні про що не говорить?

— Ні.

— І мені тоді нічого не сказало, але резюме відправила. Виявилось, це те, чим я і володію — фотореалізм або ілюзіоністський живопис. На жаль, перший досвід був гірким.

— Чому?

— Наймач виявився тираном. Довелося тоді скоштувати гіркої — я тоді ще не знала, чи можна комусь поскаржитись. Швидко знайшла нову роботу: розмальовувала готелі та приватні будинки.

— І як потрапила в кіно?

— Геть випадково. У 2003—2006 роках працювала для виставкового комплексу, в якому інтер’єр повністю переробляли під тематику експозиції. Одного дня туди приїхав Роланд Еммеріх, і мій колега сказав: «Хочеш, я тебе йому представлю?» Я навіть не знала, хто це. Коли мене представили і пояснили, що до чого, я заціпеніла. Еммеріх — з небагатьох режисерів, котрі, як і раніше, надають великого значення ручній роботі. Фах, з яким я прийшла в кіно, вимирає, але все одно простіше і дешевше побудувати мініатюрне містечко і пустити по ньому камеру, ніж шукати відповідний пейзаж або малювати в цифрі. У тих же «Гарі Поттерах» і «Гобітах» донині є дуже багато ручної роботи.

— Що ти ще створюєш?

— Неіснуючі витвори мистецтва для кіна, або такі, що реально існують, які не можна позичити з музею. Підроблюю будь-який стиль. Потрібна старовинна книга, карикатури ХVIII сторіччя, завіса ХVI сторіччя — будь-ласка. Мій цеховий жарт: фальсифікую все в межах закону. Цю частину ремесла я особливо шаную. Так, «Анонім» Еммеріха — мій цілковито. Там багато театральних постановок у кадрі, і всі декорації епохи Шекспіра до них робила я.

— А яким був твій перший фільм?

— «10 000 років до нашої ери» Еммеріха. Він провалився в прокаті, але потрапив до Книги рекордів Гіннеса через найбільший мініатюрний сет в історії кіна. Робота солдатська, та я коли туди прийшла, ніби знову потрапила в дитинство, до своєї художньої школи. Усі гарують із захопленням, з постійною готовністю одне одному допомогти. Мене підхопили абсолютно чужі люди, все показали. А я дуже швидко навчаюсь.

— Що ти робила для Тарантіно?

— Коли в «Безславних покидьках» горить кінотеатр — горить насправді наша модель. Я все це будувала-фарбувала. Показати, по суті, нічого, лише себе в титрах, але я цим пишаюсь. Випереджаючи твоє запитання: сам Квентін — монстр. Усі, хто з ним стикалися, кажуть, краще його обходити десятою дорогою, щоб не потрапити на очі хибної миті. Наприклад, за якусь нісенітницю зі зйомок вилетів дуже хороший фахівець. Але я обожнюю Тарантіно як режисера.

— Які проекти тобі запам’ятались найбільше?

— Німецько-британська антиутопія «Пандорум» і, звичайно, «Гранд-готель Будапешт». Для «Пандоруму» я робила мутантну холодну зброю. Нам привозили метал із кладовища літаків, на яке ніхто не мав доступу, мало не уламки космічних кораблів. Моя зброя справді функціонувала. А в «Будапешті» я робила гори, там майже всі мініатюри — гори і готель. Жодної натурної зйомки. Фільм малобюджетний, ніхто не думав, що підніметься такий галас. Пройшла прем’єра — тихо. А тоді раптом посипалися номінації, його вдруге пустили в прокат зі значно більшим успіхом. Пишаюся цим проектом.

— Ти розповідаєш про роботу із справжнім піднесенням. Але ж є в ній свої труднощі?

— Це страшенний стрес. Під кінець зйомок усі мертві — від дівчаток на побігеньках до режисерів. А ще цей бізнес змушує забути про страх утрати. Перші проекти даються зі сльозами: робила-робила, воно дві хвилини в кадрі, а потім його бульдозером. Намагаєшся рятувати, в результаті вся квартира захаращена. Врешті-решт, звикаєшся: адже твої роботи залишаються у фільмі. А ще люди. Місяцями працюєш, зрощуєшся з колективом. Проект закінчується — і людей немає. Потім у новому проекті ті ж люди — чудово! Цього теж довго потрібно було вчитися. А ще — непомітність. Ми — невидимий народ.

— Чи часто тобі доводиться наступати на горло власній пісні?

— Ніколи. Неважливо, що дають — завжди є куди вкласти душу. Ти любиш проект не через те, скільки він зібрав «Оскарів» чи грошей у прокаті — важливо, що він означав особисто для тебе. До речі, це неправда, що художник вічно собою невдоволений. Фахівець знає, коли вдалося. Я тішусь тим, що я ремісник.

— Яка найголовніша якість у твоєму цеху?

— Природність. Неначе не я зробила. Щоб жодних сумнівів щодо автентичності предмету не було.

— Виходить, тобі доводиться стирати власну індивідуальність.

— Так. Але, тим не менш, у всьому чітко простежується мій стиль.

— Парадокс.

— Це ж така велика гра. Чому я все це люблю — ти бавишся в кицьки-мишки з глядачем, і головне — його обдурити. Дуже радію, коли виходить за допомогою штучних засобів зімітувати те, що відбувається протягом багатьох років або сторіч. Стерильні, новенькі речі мені не доручають. Я виготовляю речі з історією.

«ЦЕ БУЛО ТОТАЛЬНЕ БОЖЕВІЛЛЯ»

— Як ти прийшла до українського активізму?

— Події на Майдані і після нього я досить довго переживала в пасивному режимі, поки не отримала запрошення на траурний протест 17 червня під посольством Росії. Зробила величезний вінок з чорними стрічками. Організатор, Сергій Фортуньєв, приніс старовинні українські сорочки. Ми переодягнулися в них, узяли жалобні портрети і поставали мовчки босоніж уздовж дороги. Вийшло дуже видовищно. Далі я сама кожні два тижні влаштовувала акції, поступово приходило все більше учасників. Переломним став День незалежності 2014-го. Вдавалося перепинити людей на вулиці, домогтися від них співпереживання. З’явився масштаб, у нас утворилась міжнародна рада української діаспори із 34 міст Європи, Канади, Ізраїлю. Досі товаришуємо. Ми робили все водночас, з єдиною концепцією і назвою. Останню велику акцію провели до Дня перемоги. Стало відомо — їдуть «Нічні вовки». Зібрали німців, зробили антипутінський комітет у кожній точці їхнього маршруту, поляки діяли синхронно. Ми півтора місяці лише цим і займалися, писали звернення. У підсумку їх з парадом не пустили — лише як приватних осіб, без символіки і техніки. Було колосальне відчуття успіху — що прості люди можуть чогось домогтися. У мене досі сліди фарби в квартирі, бо тоді мало не щоночі малювалися плакати. Був і ще один напрям.

— Який?

— Одного дня, сортуючи одяг у шафі моїх доньок, я подумала: знайду декілька сімей в Україні, де хтось із батьків загинув на війні і де є діти, у яких такі ж розміри. Потім скооперувалася з іншими, хто займається тим же. Збирала речі та відсилала їх родинам, у яких воюють батьки, у дитячі будинки, переселенцям. Кожну посилку робила адресною — аж до уточнення, якого кольору очі у дитини. Ти собі не уявляєш, у яких обсягах люди несли, причому наші, з колишнього СРСР — значно менше, ніж німці і турки. Якби ти сюди потрапив ще в листопаді, тут би не було місця. У квартирі півтора року були стежини між кухнею, диваном, дитячою і виходом. Усе інше — речі. Міль була нашим хатнім звіром. Це тотальне безумство зупинило моє життя. Я стала пересилати волонтеркам, які вже сортували самі. Все регулярно відвозилося, але були завалені і подвір’я, і підвал. Дихати вже було нічим, з батьками конфлікт, а мої діти розуміли, допомагали мені.

— А чому все закінчилося?

— Ми мали вивезти до 10 тонн речей. Проте раптом змінили закони в Україні. Всі машини стали, всі папери треба переробляти. А зберігати речі далі не було жодної можливості. Але я дуже вдячна цьому часу. У мене з’явились такі знайомства, такі люди, про яких я ніколи б не дізналася.

— Що тепер?

— Акція «Подаруємо бал». Шукаємо дівчаток-випускниць, у яких загинув тато, які потребують допомоги, або з дитбудинків, і одягаємо їх для випускного балу.

— І все? Не вірю.

— Я задумала тут дитячо-юнацьку академію кіно, архітектури, дизайну та моди. Вже готовий бізнес-план, Берлін схвалив. Ґрунтуюся на нашій позашкільній освіті і на тому, що бачила в училищі — тут немає нічого подібного. Програма розрахована на чотири роки, спочатку загальноосвітнє мистецтво, а потім — спеціалізація. Акцент буде на роботу саме з українськими дітьми і з неповнолітніми з малозабезпечених сімей. Планую обміни учнями. Хочу взяти в партнери Харківську академію мистецтв і архітектурний факультет Харківського національного університету будівництва та архітектури. Але це стане можливістю для всіх дітей, із викладанням німецькою.

«ДЖЕРЕЛО МОЄЇ ЕНЕРГІЇ — ЛЮБОВ ДО ВСЬОГО, ЩО Я РОБЛЮ»

— Можна сказати, що Майдан повернув тобі Україну?

— Революція вирішила питання самоідентифікації. Адже завжди доводиться вести розмови — хто ти і звідки. Я наполовину росіянка, наполовину єврейка, при цьому хрещена. Після Майдану все вирішилося просто — я українка. Навіть роздуми, як про себе говорити, відпали.

— Звідки ти все-таки береш сили?

— Я така з дитинства. Може, відповідь у тому, що я роблю лише те, що люблю: роботу люблю, Україну дуже сильно люблю. Хоч як це пафосно звучить, але джерело енергії — любов до того, що ти робиш.

Дмитро Десятерик, «День», Берлін — Київ, 23 червня 2016 року, №110—111