15 квітня 2014 року в Будинку кіно відбулося обговорення на тему «Коли революція стає контрреволюцією?»
Приводом до обговорення став показ фільмів «Руки над вогнем» (режисери Лариса та Леонід Алексійчуки, Канада) та трьох короткометражних стрічок проекту «Вавилон’13».
Стрічка «Руки над вогнем» присвячена Помаранчевій революції і головно – розчаруванню деяких учасників у ній та зраді лідерами революційних ідеалів.
Запропоновано, аби Спілка кінематографістів України ініціювала показ фільму (він дотепер так і не був показаний в Україні) на одному з телеканалів.
Сергій Тримбач, голова Національної спілки кінематографістів України: «Якщо у фільмі «Руки над вогнем» автор активний, аж до сарказму – мало не безпосередньо втручається в події, дає оцінки, то автори «Вавилон’13» працюють, я б сказав, у чєховській манері – відсторонено.
Що відбувалося після Помаранчевої революції, що відбувається зараз і в чому причина цього? Зацитую непопулярного нині філософа Фрідріха Енгельса: «Кожен революціонер, прокидаючись наступного ранку після вчиненої ним революції, виявляє, що все відбулося з точністю до навпаки». Отже, це проблема не тільки Українм, але найприкріше для нас, що історія повторюється – визвольні змагання початку ХХ ст. закінчилися тією самою реакцією Росії.
Олександр Довженко, який воював за УНР, у свій сценарій, що спричинив дуже дражливу реакцію наших письменників, включив такий епізод: арештовують більшовика – УНРівець у підвалі намагається його розстріляти, пістоль у його руці тремтить; більшовик на все це з презирством дивиться, підходить, забирає пістоля і каже: «Ну що, не можеш? А чого я можу?» – і стріляє в нього. Таке було бачення Довженка – людини, яка спостерігала за подіями зсередини. Українці мали слабку еліту, слабку владу, вони програли більшовикам, які не церемонились. Тому Довженко еволюціонував у сторону націонал-комунізму, власне, як і більшість його колег-інтелектуалів – була віра в те, що треба поєднати силу національної культури з силою більшовика, щоб виграти змагання за державу.
Є також думка, що нинішні події – це буржуазна революція, але більшість представників народу не є буржуа і їхня поведінка обумовлюється зовсім іншими соціальними і психологічними стереотипами».
Станіслав Кульчицький, історик: «Помаранчевий і Євромайдан – пов’язані між собою, але я хотів би підкреслити різницю. Тоді Ющенко був месією – всі на нього сподівалися, включаючи його самого, але, на жаль, він залишився бухгалтером – це не Маннергейм, не Пілсудський. Крім Петлюри, я не знаю, кого ще можна назвати в Україні з тих, хто йде до кінця й робить свою справу з розумом… На Євромайдані все інакше – та сама Тимошенко, але ми бачимо, як до неї поставився Майдан. Той самий Порошенко – але ж ми не могли обійтися без олігархів…
На жаль, комунізм нас у східній Європі практично з’їв. Українці, білоруси, росіяни стали залежні від держави – ментально, економічно, політично. Німеччина вклала 1,5 трлн. євро в реконструкцію східної частини своєї країни, і досі між ними відчувається різниця, бо на сході навчилися сподіватися, що хтось за них усе вирішить.
Відстань між Помаранчевим і Євромайданом – це відстань в людях. Прийшло покоління, яке не жило при комунізмі. Україна, мабуть, постраждала від комунізму найбільше, хіба що крім Камбоджі. Всі знають про голодомори та репресії, і тим не менше, в нас є Дніпродзержинськ, Кіровоград, Дніпропетровськ – навіть міста, не кажучи вже про вулиці й майдани, називаємо іменами людей, які здійснювали терор. А з іншого боку – колосальна ностальгія за минулим у мільйонів людей. Це закономірно, адже йдеться про третє покоління радянських людей, яких уже не треба було тероризувати.
Але Україна, на відміну від Білорусі й Росії, все ж таки рухається через майдани до, умовно кажучи, Європи».
Сергій Тримбач: «Кажуть, що Путін насправді ліберальніший від 80% росіян. Тобто, наше ставлення до нього відоме, але він далеко не найбільший ретроград у Росії, де совок глибоко сидить – Радянський Союз бере реванш. На жаль, не тільки там, а й на сході України».
Вадим Скуратівський, культуролог: «Дуже важко всюди всім, людині взагалі важко. Антропологічна вага нашого перебування в світі – неймовірна.
Колись працював у Женеві – сиджу в бібліотеці тамтешнього університету, бачу через вікно – біжать женевці. Женевець, який біжить! Я вийшов подивитися і знову повернувся до бібліотеки: ну біжать і хай біжать собі.
Виявляється, в будинку навпроти якийсь «добродій» взяв калашнікова і почав поливати з нього женевців. Як з’ясувалося, за кількадень до того він попередив своїх сусідів про такі наміри – сусіди не звернули на це увагу… Зрештою, почалася відповідна операція, було поранено кілька спецназівців і терориста застрелили. Найцікавіше те, що женевська преса жодного рядка про цю подію на наступний день не написала. Всюди важко!
Потрапив у Нью-Йорк, а там місцева молодь намагається захопити Волл-Стріт за всіма правилами 1917 року, крім, звичайно, стрілянини. Мама одного з лівих студентів питає: «Що ж ви далі будете робити?», – а він трохи російськомовний, відповідає: «Там увидим». Приїжджаю до Філадельфії – на невеликому майдані стоять ліві студенти-мітингарі, а в куточку – група людей з плакатами «Філадельфійська комуністична партія».
Звикайте до того, що від полюса до полюса – всім дуже важко. Але разом з тим ми маємо щось робити.
Зрештою, справді трапилася в цій країні революція. З мого погляду це 1987–1991 рр., коли скінчилася попередня соціально-економічна формація. А слідом за тим виникає світ, що себе дефінує як ліберально-буржуазний, національно-демократичний… Але це вже зовсім інший світ.
Ні перший, ні другий майдан не виступив проти формації, як такої. Вони виступили проти однієї тяжкої новації десь останнього десятиріччя. Справа в тім, що ця формація далі може бути або антропологічно нормальною, або деспотичною і тиранічною. Що з тим робити, я не знаю, але кияни, українці знайшли свій спосіб.
Вони на рівні інстинкту пригадали десь у глибинах своєї свідомості слов’янські віча Х–ХІІ століть – коли київські князі доходили до краю, з’являлися тисячі слов’ян, з’являлася пряма демократія, яка призупиняла свавілля. Останній, сказати б, сеанс такої демократії – це Чорна рада. Згодом абсолютно зникає можливість прямої демократії аж до 1917–1919 рр., хоч і в потворних, анархічних формах.
Потім – 1987 рік. Я можу пригадати, з чого починався Майдан, Рух і подібне. Це вечір пам’яті академіка Грушевського в Академії наук. Було дуже наївно, але це був дебют Майдану, хоча дія відбувалася під дахом. Та під кінець 80-х уже на повну силу працювало віче. І як би ви не ставилися до 1991 року – ми перемінилися. (…)
Я мав щастя стояти на сцені [Євромайдану] і бачити близько мільйона людей у київському міському просторі – пряма демократія! Це не революція! На біса та дурна революція?! Революції 1789 і 1917 – справедливі, але відомо, що потім відбувалося.
Ми відірвалися від тоталітаризму, і маємо працювати далі. Але пряма демократія можлива один раз, двічі, а далі це вже не нормально. Треба йти шляхом західних цивілізацій. Треба віднайти некарнавальний спосіб впливу на еліту. (…)
Ми всі живемо в режимі подовження, повтору 1914 року. Що робити в цій ситуації? Передовсім, відстояти власну територію. Інакше ми просто зникнемо з політичної мапи. А коли це станеться, то «передостання імперія» (про Китай я зараз не говорю) просто дійде до Біскайської затоки і на цьому доля сучасної цивілізації скінчиться. (…)
В жодному разі не покладайте персональних надій на ті чи інші індивідуальні особистості – з цього нічого не вийде, бо це таке ж похідне від націонал-соціалізму чи комунізму».
Юрій Шаповал, історик: «Україна завжди сама себе зраджувала і зраджує зараз. Чи є в Україні люди готові померти за неї? Пан Станіслав згадував Петлюру, якого вбили 1926 року в Парижі. Можемо також згадати Миколу Міхновського, якому ліберальний уряд Грушевського побоявся доручити формувати армію – занадто радикальний-бо.
Перший фільм мені не сподобався, але він показує, що Україну постійно зраджує еліта. Якось я розмовляв із Президентом Леонідом Кравчуком, запитав: «Леоніде Макаровичу, чому ви не забрали флот у 1991 році?» – «Ну, як же – могла бути громадянська війна!». Ось ми отримали всі наслідки цього.
З Президентом Ющенком поговорити фактично не вдалося, але була розмова з Валентином Наливайченком, з яким ми входили до комісії по Голодомору. «Валентине Олександровичу, – звертаюся я, – скажіть Ющенкові, щоб не повторював про 10–12 мільйонів жертв!» Але Президент слухав сам себе.
З Юлією Тимошенко я спілкувався, коли її викидали з Уряду. Вона зібрала нараду, на яку я був запрошений. Одна з думок, що лунали, була така: «Юліє Володимирівно, трішечки менше ригоризму, трішечки більше патріотизму, а не прагматизму». Але не слід забувати, що без неї першого Майдану не відбулося б, і багатьох речей опісля нього.
Нарешті, випало спілкуватися з Віктором Федоровичем. Як відомо, він «большой писатель», і в нашому інституті (Інститут політичних і етнонаціональних досліджень Національної академії наук України – ред.) представляв свій двотомник – представляв сам, хоч і непросто це йому далося, а отже ми переконалися хто він, і зрозуміли, що буде далі.
З усього цього постає питання зради. Зараз я беру участь у створенні серіалу «Українська мрія» і ми з Іриною Шантохіною зробили минулого року фільм «Дві столиці» – про створення Радянської України і про повернення столиці до Києва в 1934 році. Один висновок, на який я хочу звернути вашу увагу: радянські війська – це частина проблеми, була ще п’ята колона, яка приймала й вітала захоплення території. Ми маємо це зараз, ця колона буде оживлятися і в Києві. (…)
У нас немає людей, які б відповіли на запитання «Хто ваш улюблений герой?» так, як відповів Путін, коли його про це запитали 2000 року. Він сказав, що його герой – Наполеон, і додав: «Я не люблю ні про що шкодувати, якщо починаєш шкодувати – розкисаєш». Коли в нас з’являться люди, які відповідатимуть приблизно, як Путін, тоді, я думаю, Україна вистоїть».
НСКУ, 18 квітня 2014 року