Подаємо інтерв’ю Поліни Усатюк, Teencorr із Іваном Козленком. Матеріал було висунуто у номінації «Кіно» премії PRESSZVANIE–2018.
Щоб люди могли дивитися кіно, його потрібно створювати, показувати, популяризовувати та зберігати. А оскільки кінематограф у будь-якій країні є складовою культури певного народу, його ще можна й потрібно вивчати, робити наукові спостереження, висновки та узагальнення, оформлювати їх у доповіді, монографії, публікації, презентації. Тобто, створення, зберігання, вивчення кіно, його популяризація – все це процеси, якими займаються люди, спеціалісти в своїй справі. Ці люди об’єднані в безліч організацій, які підпорядковуються державі, суспільству, або є приватними. Вони складають кіноіндустрію країни.
В Україні перші круті мультиплекси стали будуватися на початку нульових. Нарешті українцям стало де дивитися кіно. А як з’явилося де дивитися, як відродився кінопрокат, то й знімати стали більше, і про питання популяризації замислилися, і про збереження фільмів… Кіноіндустрія почала відроджуватися. Але до того було понад десятиліття розрухи, порожніх кінотеатрів, побудованих ще за СРСР – застарілих, вже немодних, мерзлих, із дермантиновими обшарпаними кріслами, старими екранами, без будь-якого сервісу. Режисери не могли знайти коштів на зйомки, бо показати готовий фільм було ніде. Актори масово сиділи без роботи або працювали тільки в театрах. Таке відбувалося в 90-ті роки.
Через те, що за радянських часів «центром» країни була Москва, вихідні матеріали усіх фільмів, знятих в Україні, відправлялися на зберігання до Всесоюзного державного фонду кінофільмів СРСР, а не до Києва. Національний центр Олександра Довженка як майбутній український державний кіноархів створили 1994 року, обговорювали можливість його розташування на столичній кіностудії Довженка, але за п’ять років об’єднали його з держпідприємством «Київська кінокопіювальна фабрика», яка за радянських часів виробляла кінокопії для всіх республік тодішнього Союзу, а з його розпадом практично втратила замовлення й потребувала реформування.
Зараз Національний центр Олександра Довженка працює не тільки як державний кіноархів і не лише веде наукову діяльність щодо кіно, але й формується як модний культурний кластер української столиці, з озером, великим парком та ВДНГ по-сусідству. Сюди дуже зручно діставатися на відпочинок прямою маршруткою з Троєщини, Лісового, Дарниці, Русанівки та Березняків, з центру – також маршрутним таксі або пішки, з будь-яких інших районів міста можна просто доїхати на метро.
У величезній будівлі біля станції метро «Голосіївська» вже восени відкриються сучасні локації для відпочинку киян та гостей міста, які захоплюються кінематографом та культурними процесами. У майбутній книгарні завершуються будівельні роботи. Вже готовий дизайн просторого холу на першому поверсі. У процесі – підготовка до вересневого відкриття Музею кіно. Також восени розпочнуть роботу коворкінг та медіатека. Ще планують створити театральну платформу. А стрічки фестивалів, які проводить Довженко-Центр, українці можуть дивитися вже, якщо слідкуватимуть за анонсами.
Для Івана Козленка, директора Центру Довженка, фактично жити на будівництві, схоже, карма. «Менеджерити» державний фільмофонд, розробляти культурні проекти, будувати, реконструювати, фестивалити, звітувати перед державою та суспільством за прибутки та видатки установи й не зненавидіти кіно при цьому – що, невже не карма? А, а ще – слідкувати за поверненням в Україну українських стрічок, які вважалися втраченими, повертати їх глядачеві… Багато роботи. Тож ми прийшли розпитувати Івана про величезний ресурс, із яким йому як управлінцю так поталанило, і тепер необхідно впоратися.
– Чиновники минулого двадцятиліття якось намагалися зберегти українську кіноіндустрію. Тепер у нас є кінотеатри, приміщення для показів, культурні центри, є прокат. А були дні, коли могло здатися, що того всього довго ще не буде. Як ви вважаєте, чому в українському кіноменеджменті майже не йде мови про якусь спадкоємність?
– Тут якраз цікаво сказати не тільки про спадкоємність у кіноменеджменті, а взагалі у сфері кіно, чи вона існує. Тому що ми якраз спостерігаємо, що народжується покоління, яке або не перебуває, або заперечує попередній процес. Це особливо видно в естетиці, у відмові від цього канону поетичного кіно, яке було нав’язливим кодом, і в якийсь момент стало просто завадою для його розвитку.
– Хто був його репрезентантами?
– Я би не називав імен. У якийсь момент чиновники підхопили цю ідею, цю естетику як єдину репрезентативну для всього кіно. І в цьому була велика помилка. Вони готові були фінансувати, підтримувати в такому вигляді. Кіно українське в той момент втратило реальність. Воно зараз болісно до неї повертається… Останні три роки це спостерігається, що часом в ігровому кіно не можуть переконливо відтворити реальність. І це заперечення попереднього покоління в цьому сенсі, мені здається, якраз цілительне. Я думаю, що з точки зору менеджменту подібний процес також правильний.
– У тому менеджменті, пострадянському та навіть нульових років часто були режисери, відомі…
– У цьому, напевно, і була проблема, що режисери мають знімати кіно.
– Але був такий час, і мабуть, не могло бути інакше.
– Так, безумовно, це брак кадрів, який ми й зараз також спостерігаємо… Але я думаю, що в цьому була дуже велика проблема: неможливість перелаштуватися з планово-економічних правил – на правила, де треба проявляти ініціативу…
– Це перехідний час, який мав певні свої якості.
– Мені здається, що в певний момент люди мають бути чесними з собою, розписатися у власній неспроможності щось робити. Люди відчувають насправді, я вірю, що – от, їхні ресурси вичерпано.
– Ну ось режисеру кажуть: іди, керуй… Відмовлятися від посади вважалося не комільфо.
– Ну так, це велика спокуса, звичайно. Зараз це питання має вирішуватися в межах нових ініціатив, а саме – на конкурсних підставах. Я думаю, що менеджмент у культурній сфері набагато ближчий до менеджменту у бізнесовій сфері в широкому сенсі, ніж, наприклад, творча робота.
– Можливо, якісь чиновники раніше намагалися щось зберегти – фонди, кінотеатри. Як вважаєте, чи їм це вдалося? Що вони нам передали?
– Як бачимо, ні, на жаль, не вдалося…
– Кінотеатри якісь залишилися в нас?
– Так, але… Ефект? Як майно вони збереглися. А як культурні центри, де відбуваються культурні процеси, де народжуються ідеї – чи збереглися? І я думаю, що неготовність до переосмислення, до трансформації призводить до того, що часом зусилля прикладаються туди, де, можливо, і не варто було.
– Тобто, ви думаєте, що в ті роки процес міг піти якось інакше?
– Якось іноваційніше. Я не знаю, я в той момент… Звичайно, не знаю, у яких люди опинилися обставинах… Це інституційна неспроможність, кадровий голод, які були дуже довго, років 10 чи 15. Україна була приречена на це, бо цей перехідний момент, поки з’являлися нові менеджери – він затягнувся. І вони мали з’явитися в нових культурних і мистецьких умовах, і це тільки недавно сталося.
– Можливо, якісь режисери-управлінці виявилися грунтом?
– Я не вірю в це. Це дуже велике питання. На жаль, у той момент волюнтаристським способом іменитих людей нагороджували посадами, щоб у такий спосіб визначити їхню значимість у сфері культури. Але я думаю, що це була така розтрата…
– Відбувалася така боротьба за фонди з бізнесом 90-х. І зараз є, наприклад, кінотеатри, які вийшли з власності міста…
– Ми ж розуміємо, що це була така подачка від влади, яка сама була корумпованою й вирішувала з бізнесом, в зручний для себе спосіб, питання – посадити туди людину, яка, можливо, менеджерськи не могла реалізувати якісь проекти. Дискредитувати таким чином всі реформістські ідеї. Сказати: «Вибачте, не виходить! Ось ми ж зробили як ви хотіли, ми поставили [когось на посаду]»… А інструментів не дали, безумовно. «І от не виходить! Ми пробували щось відреформувати…». Маніпуляції влади, яка була криміналізована і зрощена з бізнесом.
– Ішов якийсь процес, щось збереглося, щось не збереглося у власності. Це впливає якось на ваше життя ось зараз?
– Абсолютно ні. У нас якась трішки збочена в цьому сенсі ідеологія, що різні форми власності мають різну функцію чи преференції. За кордоном ніхто не визначає, приватна чи державна власність. Основний принцип – це ефективний менеджмент. А у якій власності перебуває майно…
– Були ж і заклади, які все-таки перепрофілювалися – індустрія їх втратила.
– Ну, тож не було попиту, на той момент. Це ринок, усе ж таки. Значить, люди не ходили в кіно. Значить, не могли кінотеатри працювати, виконуючи свою статутну діяльність. Не так багато талановитих менеджерів-управлінців, як Людмила Горделадзе, які змогли прилаштуватися і в рамках муніціпальної власності. Є приємні винятки. Але ми розуміємо, що це винятки. А більшість кінотеатрів спіткала доля неприємна. Вони були об’єднані в мережу [КП «Київкінофільм»], я був у експертній комісії, яка визначала переможця конкурса на директора. І в мене питання, чи мають вони працювати, вже тоді було: його не поставили, бо ми стояли перед фактом, що ця мережа є.
– Як менеджер, зовсім не відчуваєте себе спадкоємцем попердніх двох десятиліть?
– Тільки в своїй інституції. Тут я розумію, знаю, хто чим займався. Ганна Чміль, яка засновувала Центр. Власне, це людина, яка керувала 15 років кіно. Серед великих її достягнень – створення Центру Довженка. І тут я відчуваю певну спадкоємність. Потім, Сергій Тримбач… А те, про що ви говорите – це для мене дещо абстрактно, бо я зростав в іншому місті… На індивідуальному рівні, якщо екстраполювати це на Одесу, де я зростав і де бачив занепад і нищення кінотеатрів, – у мене це викликає ностальгію й дуже неприємні переживання. Але в якихось обставинах це об’єктивний процес.
– Зараз якийсь ресурс є? Є від чого рухатися далі?
– Безумовно, є. Ресурс – це люди.
– Чи має якось передаватися досвід режисерів і акторів 90-х – покоління, яке іноді називають «втраченим»? Адже воно назнімало фільмів! Таких, у стилі тих років. Наприклад, «Натурник» режисера Віктора Василенко, з Борисом Романовим, Галиною Опанасенко та Анастасією Гіренковою в ролях… Крутий український фільм, і – такі «90-ті-90-ті»…
– Для мене кіно цього періоду – величезне відкриття насправді. Це дивовижне кіно. Ми робили ретроспективну програму на Одеському кінофестивалі, присвячену кіно 90-х, де було про відкриття таких фільмів як «Шамара». Це дививожне кіно, воно цікаве тим, що це – вердикт часу. Блискуче передані відчуття часу, обставини часу, приреченість часу, дивовижно… Надходить час, коли воно почне перевідкриватися. Тому що от ми це відчуваємо зараз… Це немов би нішеве, науковий інтерес зараз поки що. Але ми розуміємо, що ми сформовані цим часом. І якщо він не буде відрефлексований, то буде ще одна лакуна в нашій історії, в нашій ідентичності. От Наталя Андрейченко зі «Шамарою», – вона кіно зняла: абсолютний шедевр… «У тій області небес» Ігоря Черницького… Я не знаю, чи вони зараз можуть знімати, але те, що за допомогою їхніх фільмів, їхнього досвіду може бути відрефлексований досвід 90-х… Не як у Росії – досвід негативного темного часу, руїни, а як досвід конструювання державності.
– Багато тих фільмів озвучені російською.
– У чому проблема? Ми показуємо. Це нормально, такий був час. Таке кіно більш правдиве, їм вдавалося відтворювати реальність набагато більш тонко й точно, ніж нинішні режисери. Тут немає ніякої проблеми, просто воно має бути науково переосмислене, це дуже важлива річ. Ми робимо таке час від часу. Ретроспектива була показана і в Одесі, і в Києві. Це були фільми від 1989 до 1994 років.
– Не всі хочуть згадувати ті роки: мовляв, «утрачене покоління», «посиденьки на кіностудії»…
– Це – індивідуальні долі митців, і в сенсі дослідження того пласту культурного це – дуже похідний і маргінальний момент. Треба досліджувати конкретне явище. Як явище ми назвали переход чи переломне кіно, від цього перелому до пошуку, віднайдення нової ідентичності. Кіно, яке прокламатизує взагалі питання ідентичності, в обставинах культурних, політичних, економічних. Вони багато в чому були неуспішними. Їм не вдалося створити успішну державу. Я не маю на увазі режисерів, я маю на увазі покоління. Якщо ми проаналізуємо… Де там були помилки, де вони мали успіх, де їх спіткала невдача… Для мене це найцікавіший, після 20-х років, період.
– Тоді це був, практично, андеграунд.
– Андеграунд. Проблема в тому, що вже тоді не було прокату. Це покоління забуте, загублене покоління… І якщо зараз привідкрити, ми побачимо, що у нас не має дірки в нашій історії, що 90-ті роки – це не просто морок, тінь, «нічого не відбувалося»… Відбувалися дивовижні експерименти, новаторські речі.
– Ті режисери 90-х, хто здатен зараз говорити, вони про свої фільми якось говорять. А ті, хто вже не здатен – як із їхніми роботами бути?
– Фільм же створює не тільки режисер: є оператори, композитори, актори… Багато свідків, які засвідчували проект. Ми цей період окремо досліджуємо.
Поліна Усатюк (Аксьонова), Teencorr, 24 квітня 2017 року