Ми знаємо, що сталося на ЧАЕС. Натомість бракує розуміння, чим була система, на спробу відродити яку досі купуються сотні тисяч ватників.
Андрій Кокотюха, «Детектор медіа»
Українцям цілком прогнозовано приготували «під дату» десятки проектів, так чи інакше пов’язаних із аварією на ЧАЕС. Відреагувати не сюжетами чи стандартними, в форматі «#якавеликатрагедія» 45-хвилинками, зліпленими з відомих, доступних всім архівних кадрів, а в окремих випадках – навіть серіалами, документальними та художніми, зобов’язувала кругла дата – 30-ть років від дня найбільшої техногенної катастрофи ХХ століття. Тож на все, пов’язане з Чорнобилем, канали глянули ширше.
Наприклад, ICTV та «112 Україна» показали чотирисерійний документальний проект «Чорнобиль: все тільки починається», автори якого (телеканал «112 Україна» і телекомпанія «Телесвіт») зосередилися на аналізі наслідків. Канал «1+1» вразив користувачів Facebook та автора «ДМ» Інну Долженкову стрічкою Світлани Усенко «Розщеплені на атоми» – про долю кількох із сотень тисяч людей, постраждалих від злочинної недбалості радянської влади. Канал «Україна» у ті дні пропонував художній міні-серіал «Чорна квітка». Над ним працював оператор Сергій Борденюк, котрий знімав реальний Чорнобиль в дні ліквідації. Там же глядачам показали документальний фільм «Лазуровий пил», створений на замовлення каналу продакшеном IVORY films. На ньому зупинимося окремо і нижче стане ясно, чому.
На допрем’єрному показі автори – Ілларіон Павлюк, Олег Рогожа і Володимир Рибась, – розказали, що робота тривала вісім місяців. Кожен, хто знайомий з виробничим процесом, отримає тому підтвердження ближче до фіналу. Там героїня Марина Сівець із сином, яким була вагітна під час аварії та евакуації, приїздить у Зону взимку: знімальна група привозить жінку на місце її тодішнього проживання, в гуртожиток Прип’яті. А починається стрічка в буйній зелені заростей – це або пізня весна, або – літо, або – рання осінь. Можна припустити: спершу автори «Лазурового пилу» знайшли героїню, вислухали її історію, а вже потім почали підганяти задачу під відповідь. Нічого кримінального в цьому нема. Лиш історія Марини Сівець надто самодостатня й варта окремого фільму, аби вішати на неї традиційні «чорнобильські бантики».
Я не знав, яку саму жахливу пригоду довелося пережити героїні в 1986 році. До честі авторів, вони вправно тягнули інтригу через увесь 70-хвилинний фільм. Проте знав непевне, що побачу на екрані. Черговий вихід енної знімальної групи в Чорнобильську зону, мертве місто, густі ліси, людей у захисних костюмах із дозиметрами та решту складових постапокаліптичного видовища, знайомого вже зі знаменитого в часи «перебудови» фільму Костянтина Лопушанського «Листи мертвої людини».
Відомий режисер Анатолій Матешко вже оцінив «Лазуровий пил» як стрічку рівня ВВС. Мови нема, все зроблено професійно й відповідно до заданих форматів. Зокрема, слухати телевізор, як радіо, тут не вийде. Фільм вимагає саме перегляду, бо Ілларіон Павлюк у кадрі разом із провідником Олексієм Сиротою сам перетворюється для глядача на сталкера, домагаючись ефекту присутності. Ось вони йдуть мертвим містом, ось заходять у занедбані будинки, ось спускаються в підвал, ось знаходять комірчину, де дозиметр зашкалює, бо рівень радіації перевищує допустимі в 22 тисячі разів.
Це – місце смерті. Не врятує захисний костюм, якщо людина в ньому випадково напореться на цвях і трошки порве. Сюди в перші дні аварії скинули речі перших пожежників-ліквідаторів, які були на них, коли ті полізли в пошкоджений реактор. Лазуровий пил – той самий цезій, один із елементів розщепленого атому, невидима смерть. Пам’ятаєте популярний слоган першого «чорнобильського» року? Пити вино – виводити стронцій. Можливо. Але цезій не виводиться навіть так. За дослідженнями авторів фільму, третини відра лазурового пилу вистачило, аби перетворити велику територію на мертву зону.
Я не можу уявити собі ані відро радіоактивних відходів, ані жменю лазурового пилу. Проблема тих, хто намагається зрозуміти, що ж насправді сталося в Чорнобилі – саме в цьому. Пересічна людина здатна намалювати в уяві пожежу, велике ДТП з купою понівечених тіл, розстріляну впритул російськими танками колону українських військових під Іловайськом, зграю зомбі з фільмів жахів, котра полює на людей, нападає й загризає. Та коли йдеться про фізику з хімією, атоми й молекули, нейтрони, синхрофазотрони чи інші гігабайти, словом – про те, що в своїй візуалізації, будемо чесні, не всім цікаве, а в поясненнях – аж надто складне, громадянин пасує. Ось одна з причин, чому всі ці тридцять років Чорнобиль ніби в тематичних топах – і разом із тим не полишає відчуття певної тематичної маргінальності, яку важко пояснити словами.
Через те творці «Лазурового пилу» абсолютно прогнозовано пішли звичним шляхом: і собі поїхали в Зону, причому – кілька разів, намагаючись показати глядачам хоча б щось, що вони ще не бачили в аналогічних репортажах інших знімальних груп. А також – на картинках з Інтернету, відео, викладеному в мережу провідниками й туристами-екстремалами, фотографіях тощо. Це – не звинувачення, це констатація факту: Чорнобильська АЕС, місто Прип’ять, довколишні села, КПП «Дитятки» та інші місця зони відчуження – давно освоєні локації. Пастка в тому, що інших нема. Готувати фільм про щось, пов’язане з Чорнобилем, неможливо без бодай однієї експедиції в Зону. Може, комусь і не хочеться йди шляхом, пройденим попередниками, але ж треба, без поїздки в Прип’ять кіна не буде.
Розірвати пуповину, яка зв’язує обрану тему з певним місцем на карті Київської області, майже неможливо. Але якщо не спробувати, Чорнобиль так і лишиться топонімом, точкою відліку кінця радянської системи, словом – чим завгодно, окрім символу трагедії, пережитої кожною окремо взятою людиною, яку вона зачепила.
Так, «Лазуровий пил» інтригує, готуючи глядача до розповіді про унікальну, як дізнаємося в фіналі, історію Марини Сівець. Але складається враження: про героїню згадують час від часу. Її чорнобильська одіссея губиться в потоці інфотейменту, так, якісного, проте ні, не нового. Ну, майже не нового: на окрему увагу заслуговує згадана небезпечна мандрівка в смертельно небезпечний підвал та відкриття, що труби для викиду ядерних відходів були, виявляється, запроектовані, і отрута цілком легально потрапляла в атмосферу малими дозами, зате – регулярно, задовго до катастрофи. Усе інше – варіації на тему «мандруємо Зоною», без яких, вимушений повторитися, не обійдеться сьогодні жоден автор подібної стрічки. Інакше глядачеві нудно.
Непрямо це підтвердила сама героїня. «Для мене «рівень радіації» – це такий Космос, Марс, Місяць», – говорить вона, і не забуваємо: жінка жила в Прип’яті, місті енергетиків, де про такі речі, по чесному, мали б знати навіть домашні тварини. Чого вже казати про нашу з вами обізнаність! А тим, у чому ми плаваємо, ми цікавимося зазвичай дуже мало. Тож одна з причин масштабності трагедії – тотальне невігластво, поєднане з впертим небажанням тих, від кого це залежить, інформувати населення. Та навіть якщо нас почнуть інформувати… Ми ж повинні вірити тим, хто нас намагається про щось попередити. А наслідок Чорнобиля сьогодні – не так смерті, хронічні хвороби й інвалідність, як пророслі на генетичному рівні зерна тотальної, принципової, демонстративної недовіри нікому. Коли нема, кому вірити, це трагедія з не прогнозованими наслідками.
Повернення до історії Марини Сівак та зосередження саме на ній могли б чіткіше окреслити проблематику «Лазурового пилу». Наприклад, ніхто й ніколи до цього не говорив про Прип’ять як комуністичний рай, зразкове місто, що раптом стало для мешканців правдивим пеклом. Або – про вуличну ярмарку, влаштовану в місті 27 квітня. Марина кілька разів наголошує: «Продавали ковбаску», – мимоволі показуючи, з одного боку, шкалу цінностей комуністичного раю, з іншого – цинізм радянських чиновників. Вони викинули в продаж продукти, котрі вже неможливо було їсти, аби в такий спосіб викачати з уже вражених лазуровим пилом людей зайві грошові одиниці.
За відчуттями вашого автора, інформації про те, що сталося на ЧАЕС і чим є нині Зона, пересічному глядачу досить. Натомість бракує розуміння того, чим була система, на спробу відродити яку досі купуються, без перебільшення, сотні тисяч ватників. Марина Сівак кинула системі виклик. Вона не дозволила зробити собі аборт, хоча таке розпорядження було і евакуйованих вагітних позбавляли плоду примусово. Вона втекла і переховувалася, її розшукувала міліція, як особливо небезпечну злочинницю, і варто було зосередитися на цьому трохи більше, ніж є в фільмі. Бо про Чорнобиль як трагедію України в ХХ столітті відомо всьому світу, з ним, на жаль, асоціюють нашу країну. А ось про тих, хто кинув трагедії виклик і, попри все, вважає себе переможцем, говорять мало.
У «Лазуровому пилі» саме ця історія не дає фільму стати черговим набором штампів «про Зону». І претендує на появу в якійсь перспективі окремого художнього фільму. Драматична основа є.
Андрій Кокотюха, «Детектор медіа», 9 травня 2016 року