Мем-сторії від Сергія Тримбача. Як я не став (і став усе ж таки) письменником (продовження)

1463808078

Кінокритик, голова НСКУ Сергій Тримбач пише книгу спогадів. До уваги читачів — продовження його мем-сторій (мемуарних історій), які публікує газета «День».

Історія п’ята: Як я не став (і став усе ж таки) письменником (продовження)

Останню свою мем-сторію, про письменників, я закінчував спостереженням про те, що хороший письменник, як правило, це і хороший артист. За приклад наводив Григора Тютюнника, який свої сільські оповідання спершу ставив у вигляді таких собі моновистав у власному виконанні.

Цюця!

До прикладу одна з оповідуваних і показуваних Тютюнником історій. Звична для тодішніх часів картинка відвідин колгоспу делегацією письменників. Серед них й Іван Цюпа. Голова колгоспу намагається надати йому слово.

— А зараз слово предоставляється усіма нами любимому, читаємому і почитаємому… Івану… Івану… Цюці!

Голові підказуються, що не Цюця він, а Цюпа. Він продовжує:

— Так я ж і кажу, що слово має всіма нами поважаємий і знаменитий, оце читаю його і вчуся на його книгах кажного, понімаєш, вечора, має слово Іван… Іван… Іван Цюця!!!

Знову підказують: не так, помилився… І на новий круг оголошення… Це було надзвичайно смішно. От сей перехідний стан людини з народу, що намагається влізти в офіціозний словесний костюм.

Дуже смішно умів розповідати і Микола Вінграновський. Так він же й був артистом, колись зіграв головну роль у фільмі за сценарієм свого учителя Олександра Довженка «Повість полум’яних літ». У ВДІКу вчився, у того ж таки Довженка. Хоча казав: «Ви думаєте, Олександр Петрович нам про режисуру розказував? Та ні, він говорив про комунізм…» 

Я власне і познайомився з Миколою Степановичем під час роботи у ювілейному комітеті, що готував столітні Довженкові урочистості 1994 року. Вінграновський особливо наполягав на необхідності виконати заповіт свого учителя – бути похованим на Дніпрових схилах у Києві. Не склалося тоді, з ряду причин, які й досі чинні, на жаль. 

За розподілом комітетських ролей він мав їхати в Яреськи, полтавське село, де Довженко «Землю» знімав, та й епізоди інших стрічок. А мене «розписали» у Сосницю, на батьківщину класика. Вінграновський агітував поїхати з ним. «Уявіть собі — ніч, ми їдемо з вами «Рафіком», сидимо навпроти і дивимось одне одному в очі. І мовчимо… Навкруги ніч, зорі, великі думки…» Я не поїхав. І досі жаль, що не відбулося. Іноді як напівсон — мчиться авто крізь вселенську пітьму, підсвічену небесними світилами. А навпроти так само небесний блиск Вінграновських очей.

Він так натхненно оповідав про те, як приїхав до Києва після ВДІКу. «Я два тижні не міг прийти до тями. Скільки дівчат, жінок невимовно звабливих. Я дурів! Думав, збожеволію…» Я недовірливо перепитував: «А що, у Москві красивих жінок не було?» У відповідь пристрасно: «Ні, не такі! Не та-акі!!»

У пам’яті картинка. Вересневий вечір, дощець невеликий, ми з Вінграновським заховались під деревом. Згори струмує, крізь зелень, чаклунське світло. Микола Степанович, зненацька: «Сергію, я вже старий і мені вже нічого не треба. Мені треба тільки, щоби мене любили жінки і щоб було десять костюмів». Я, спантеличено: «З жінками зрозуміло. Але чому саме десять костюмів? Не п’ять, не двадцять?» У відповідь: «Мій дорогий друже Сергію! Чомусь саме ця цифра дозволяє мені (на цих словах уся його постать починає рухатись угору, туди ж здіймаються руки) комфортно почуватись на цьому білому, на цьому прекрасному світі!!!» Так і сидить в мені цей кадр: Поет виказує любов свою до світу, в якому так багато див і речей, які не любити не можна. Навіть костюми…

Огранка Вінграновського

Одного разу Вінграновський розпитував мене про батьків. Кажу, що батько мій із села Піщаний Брід, на Кіровоградщині. «О, так я там буваю три-чотири рази на рік!» Я німію. Щоби він так часто бував там і ні разу мені про це ніхто не говорив? Он же поет Йосип Бухбіндер (на початку 1950-х був заарештований і відсидів у таборах за «єврейський націоналізм»; був і такий) лишень одного разу побував у Піщаному, так потому кілька літ поспіль чоловік моєї тітки Іван Андрійович щоразу запитував мене про нього. Аж поки я не привіз поетичну збірочку того Бухбіндера у подарунок. Наступного візиту дядько віддав мені ту книжчку назад: «Забери. Почитали ми. Гидкенько пише…» Так то Бухбіндер, а тут громохкий і великий Вінграновський!

Обережно продовжую розмову. Як то він приїздив до Піщаного? Та ж просто: бере собі конячину, воза, сідає і прошкує по селах. Піщаний Брід — обов’язковий пункт одвідин. А ще називаються села і містечки. І тут до мене доходить, що йдеться про рідну для Вінграновського Миколаївщину. Де, звичайно ж, так само є Піщаний Брід. Там де річка, там і брід шукають, бажано піщаний…

Чи не остання зустріч (було їх небагато, та всі в пам’яті) з Миколою Степановичем — у нього вдома, на вулиці Гончара. Він показує машинопис прозового твору, розповідає, як важко писати ту прозу — по кілька разів доводиться переписувати. Кажу: навіщо ж ви так мучитесь з тією машинкою, переходьте на комп’ютер. Розповідаю про його переваги. Вінграновський, урочисто: «Ліна казала те саме!» Ліна — це, звичайно, Ліна Василівна Костенко, яка з комп’ютером давно «на ти». І на те, погоджується, вже немає ради — треба купити того комп’ютера. 

Далі вислуховую розповідь про фінансову начинку майбутньої покупки. Був намір, реалізований тільки почасти, зняти серію документальних фільмів про гетьманські столиці. Аби зібрати гроші на той проект відкрив рахунок у банку і розіслав по всіх усюдах листи — до української патріотичної діаспори. Гадав: скільки мільйонів жахне — два, три чи більше? Жахнуло. Від якоїсь бабусенції з Австралії 500 долярів, від двох дідів з Америки по сто, і ще там щось. Словом, дев’ятсот «зелених» ростуть на банківській грядці і от се тепер тільки придумалось, на що ж їх пустити. На комп’ютер! 

Микола Степанович аж сяяв од такої придумки. На знак удячності за гарну ідею заходився варити мені каву. Тупцяв-тупцяв коло плити, таки приготував. Я сьорбнув й очі відвів: щось воно не теє… Тут з’явилась дружина Миколи Степановича й одразу виявила суттєві проколи у технології приготування напою. Вінграновський лагідно і винувато посміхався: буває, хоч це й не так складно, як комп’ютер…

Уже й не знаю достеменно, але здається він ту машину комп’ютерну таки купив. Тільки доволі швидко насунулась на нього хвороба, яка й звела зі світу. Залишились вірші — для мене і багатьох українців просто чаклунські й безсмертні. Й усе частіше пригадується авто, ніч, я сиджу проти Миколи Вінграновського і він просто дивиться мені в очі. Не було такої поїздки, а образ її залишився назавжди. Іноді в пам’яті сильніше працює те, що не збулося.

На фото — Григір Тютюнник і Микола Вінграновський

Сергій Тримбач, «День», 20 травня 2016 року, №86—87