Міжусобна війна або час революційних змін?

Centr.Dovzhenka

Світлана Агрест-Короткова, «День» спробувала розібратися, що відбувається в Національному центрі Олександра Довженка.

Коли кілька років тому держава, здавалося б, звернула увагу на свій національний кінематограф, здійснивши небачене доти фінансування, українське кіноспівтовариство вкрай надихнулося. Відбулися відкриті пічинги, запустили у виробництво велику кількість фільмів, вони стали з’являтися на великих міжнародних кінофорумах, з’явилися нові імена, які привернули до себе увагу іноземних колег. І навіть ручне керування, яке швидко пригальмувало цей процес, не змогло його остаточно знищити.

Але одним із головних проривів стала робота Центру Довженка, яку очолив Іван КОЗЛЕНКО, що став заступником генерального директора Фонду, і привів із собою молоду, енергійну, креативну команду. Незмінним його помічником, який із цікавістю прийняв нові віяння, стала досвідчений господарник Світлана КОРОБІНА. З’явилася концепція відновлення та популяризації старого українського кіна, яка супроводилася живою, спеціально написаною чи талановито скомпільованою музикою, у виконанні кращих музикантів світу. Стали виходити з великим смаком і знанням справи створені альбоми, енциклопедія, найбільші фестивалі навперебій запрошували ці фільми, створюючи під них спеціальні програми. Сміливо можна сказати, що ніколи в українського кіна не було такої популярності в світі. Більше того, це стало приносити реально гроші.

Несподівано, під час непростих подій, в аурі яких живе сьогодні країна, у центрі стали відбуватися дивні речі, які нагадують знамениту «нехорошу квартиру». У відкритому просторі інтернету спочатку з’явився лист Івана Козленка, адресований новому главі Мінкульту панові Євгену НИЩУКУ, в якому висувався шерег вимог до майбутніх призначених у Центрі: «Днями мені стало відомо, що Національній центр Олександра Довженка, в якому зберігається Національній кінофонд України, невдовзі отримає нового директора. Мене втішив Ваш вибір кандидата, але на жаль, це призначення, яке ви маєте затвердити наказом, приймалося кулуарно, без публічного обговорення кандидатів, без представлення стратегії розвитку Центру».

У відповідь — лист нещодавньої соратниці Світлани Коробіної до пана Козленка, де вона оголошує про своє призначення «згори» керівником Центру: «Ти зі своєю молодою командою, надихнув життя в спокійне і сонне середовище архівної установи. Ваню, ти творча людина. Навіщо тобі займатися рутинною господарською роботою? Моє призначення абсолютно легітимне і не порушує жодного закону України.

Але, зважаючи на бажання висловлене тобою і колективом Центру щодо застосування виборчих принципів до цієї посади, я пропоную тобі спокійно продовжувати працювати і одночасно спільно з колективом виробити принципи і вимоги за якими обиратиметься керівник Центру Довженка після закінчення мого контракту. Тобто, зробити все, щоб ця посада в законний спосіб стала виборною.

Важкі часи настали для нашої Батьківщині. Ми майже в стані війни. На мою думку, зараз не час для сварки і з’ясування стосунків».

І, зрештою, лист за підписами левової частки колективу Центру, категорично незгодного з цим «велінням згори».

Ми звернулися за коментарем з приводу ситуації до зацікавлених учасників процесу, і до тих, хто не перший день стоїть біля штурвалу національного кіна.

КОМЕНТАРІ

Іван КОЗЛЕНКО, заступник генерального директора Національного центру Олександра Довженка:

— Настав час внести корективи в роботу Центру. Не виключаю, що інколи це буде боляче. Люди знають про це, і знають, за що голосують. Концепція розвитку має бути затверджена Міністерством, і ми її маємо… Будь-яка нова людина, яка очолить центр, має отримати карт-бланш та імунітет. Міністерство має бути готове на експеримент. Ніхто не гарантує успішності цього експерименту, але треба «пустити кров». Треба по-серйозному приступити до реформування, бо от так, в якомусь дуже кволому режимі протриматись, є безперспективним. Моє звернення до Міністерства в проведенні конкурсу на заміщення посади директора стосується не посади, а ініціативи діалогу з державою на принципах, відмінних від тих, які існували досі. Я пропоную принцип взаємовідповідальності. Адже можна призначити директора, кинути його на збиткове підприємство, знаючи, що підприємство це не може існувати іншим способом, і не нести відповідальність з боку Міністерства. Безумовно, будь-яка нова людина, яка буде призначена за конкурсом, чия концепція і стратегія матиме публічне обговорення, затверджене громадськістю, має висунути свої зустрічні вимоги до Міністерства. І міністерство зобов’язується ці зустрічні вимоги прийняти. Не бачу сенсу взагалі в існуванні Центру Довженка, якщо він не буде виокремлений… Це окреме гуманітарне завдання, його треба вирішувати на міністерському й урядовому рівні. І тому зараз залишити розклад сил між Міністерством і Центром, а саме структура чіткого, прямого підпорядкування без можливості оскарження, без зустрічних пропозицій, законодавчих ініціатив, це глухий кут. Я запропонував би Міністерству зафіксувати статус Центру, можливо, окремим законопроектом. Тому основне питання — це громадське обговорення долі кіноархіву. Ми насправді зараз є абсолютно екстенсивною установою, працюємо в ентропійному полі, тобто на розтрату. Змушені утримувати землі, приміщення, штат, що нам не потрібні, і це не може бути політикою держави. Політика має базуватися на інтенсивних характеристиках. І я вважаю, якщо цього обговорення не буде, у держави не буде можливості замислитися над тим, що це за інституція.

Світлана КОРОБІНА, заступник генерального директора з оренди та розвитку підприємства:

— Яка в здоровому глузді людина буде проти засад демократії? Але я, тут, на одному зібранні, почула заклик припинити фінансування державної установи (йшлося, між іншим, про театр ім. Лесі Українки, тобто закликали лишити його колектив заробітної плати), а на мій закид, що існує Кодекс законів про працю, почула відповідь: — «Який кодекс? Зараз Майдан!» Сказати, що я здивувалася — не сказати нічого! А як же правове поле? Закони, постанови, підзаконні акти тощо? Скасовуйте погані закони, приймайте нові, але не перекручуйте ситуацію, і не треба притуляти до всього Майдан. Це стидно.

Постанова Кабінету Міністрів України про проведення конкурсного відбору керівників державних суб’єктів господарювання від 03.09.2008 за №777 чітко зазначає, що рішення про проведення або не проведення конкурсного відбору приймає Міністерство. Мені здається, що вимагати проведення конкурсу для призначення на посаду керівника, треба не в такий спосіб, який був обраний Іваном Козленко.

На цей час, Центр Довженка є державним підприємством у поганому фінансовому стані. Зважаючи на зловживання, виявлені останньою фінансовою перевіркою, головне завдання — ліквідувати проблеми і зберегти Центр. Тим більше, що йдеться про підприємство, яке зберігає кінофонд України. І ще — це велике технологічне господарство.

Лист-звернення колективу має для мене стійкий присмак совковості. Збори було проведено в нелегітимний спосіб. Але добре, нарешті, за два роки зібрали колектив. Прийшло багато людей, які прийняті до штату лише 6 березня цього року і мене побачили в перший раз. Це зібрання ще більше укріпило мене в тому, що я прийняла правильне рішення, коли висувала свою кандидатуру. Молодий працівник архівного підрозділу заявив на цих зборах, що він прийшов допомагати заробляти Івану Васильовичу гроші, а не займатися зберіганням, і що моя позиція програшна, якщо я збираюсь щось зберігати. (?) Збір підписів під цим листом відбувався під тиском. У ньому суто радянські формулювання і звинувачення (текст листа є в Інтернеті). Слухайте, не треба плутати більшовизм і демократію. Більшістю можна обрати негідника. Хіба це буде демократія? Янукович був обраний більшістю…

А тепер про гарне. Креативність Івана Козленка не потребує реклами. Колись існувало бюро пропаганди кіно. Те, чим з великим успіхом, займається Козленко, саме і є пропагандою українського кіно. Це дійсно дуже важлива справа. Але до чого тут архів як установа? На цей час, на жаль, не зроблено ще дуже багато чого для збереження кінофонду. Не зроблений електронний каталог, не всі плівки описані, не влаштовані робочі місця для роботи кінознавців і дослідників та просто громадян, бажаючих вивчати кіно. Розмови про створення музею кіно, поки що залишаються розмовами. Тобто, є великий простір для роботи.

Посада керівника архіву дуже специфічна, і вона вимагає конкурсу, а Іван Козленко, який її посідає, безумовно, на своєму місці.

Андрій ХАЛПАХЧІ, генеральний директор Київського МКФ «Молодість»:

— Будь-яка революція у будь-якій країні приводить до зміни керівників на будь-якій посаді. Але виникає загроза, коли будь-яка кухарка вважає за можливе цю посаду зайняти. Саме така ситуація виникла в Національному центрі Олександра Довженка. Ця організація за останні роки перетворилася з господарської на по-справжньому творчу, європейську та наукову. Як би ми не любили критикувати попередників, у цьому напрямі треба віддати належне Державному агентству України з питань кінематографії, його керівнику Катерині Копиловій та вдало добраному складу самого Центру Довженка, особливо першому заступникові директора Іванові Козленку. Безумовно, посаду нового директора треба визначити за творчим конкурсом із представленням концепції розвитку. Такий конкурс необхідно провести після виборів в Україні, коли буде сформовано нову владу. А до того вважаю доцільним призначити Івана Козленка виконувачем обов’язків директора Центру — мені здається, що таке рішення є найбільш ефективним на сьогодні.

Сергій ТРИМБАЧ, голова Національної спілки кінематографістів України:

— Ситуація, що склалася з призначенням гендиректора Національного центру Олександра Довженка, дзеркально відображає те, що відбувається нині з кадровою політикою. Нібито нова влада (більшість облич насправді добре знайомі) заходилась розсаджувати «своїх» або принаймні тих, хто їм видається за свого. При цьому жодної прозорості не передбачається. Пояснення просте: вони є начальники, отже, решта — дурні.

Відтак, Іван Козленко має рацію: когось висуваєте — ми не проти. Тільки умова: хай це буде відкрито, аби, як казав Петро Перший, «дурость (вона ж мудрость) каждого была видна». Ну скільки ж тримати нас за тих «козлів», які ще Януковичу «мєшалі работать»?

Нам, громаді, треба за цим спостерігати і не піддаватися на умовляння: от, мов, ситуація екстремальна, треба пошвидше. Вона тому й екстремальна, що двадцять літ у нас «свої» керували. Чи «наші», ефект той самий…

Євген НИЩУК, міністр культури:

— На моє переконання, будь-які кадрові рішення мають ухвалювати прозоро і відкрито. А надто це стосується сфери культури, зокрема й таких творчих напрямів, як кіно або театр.

Призначення керівників тут має відбуватися, по-перше, з урахуванням думки колективу, на конкурсній основі та з попереднім обговоренням пропозицій претендентів щодо розвитку того напряму, який вони будуть курувати.

Також, варто говорити про те, що все це має відбуватись відкрито для громадськості.

P.S.: Яке буде ухвалене рішення щодо Центру, ми обов’язково простежимо. Головне, щоб Центр продовжив таку плідно розпочату ним роботу зі створення культурного іміджу України. Адже сьогодні до нас звернено пильні погляди всього світу.

Світлана Агрест-Короткова, «День», 1 квітня 2014 року