Андрій Кокотюха, для «Телекритики»

Після перегляду документального фільму Альони Дем’яненко і Дмитра Томашпольського «Я – мобер» мій 10-річний син замислено сказав, пояснивши суть побаченого: «Це розповідають про те, як важливо бути вільним та позбуватися комплексів».

Якщо відштовхнутися від того, що флешмоб – це наперед спланована масова акція, її учасники отримують сигнал, збираються в одному місці, виконують обумовлені дії та розходяться, то фільм Альони Дем’яненко і Дмитра Томашпольського «Я – мобер» – річ у собі.

Бо судіть самі: фільм про флешмоб 11 листопада одночасно показали в Києві, Мілані, Парижі та ще в півтора десятках міст світу. А сам показ супроводжувався акціями моберів, котрі представляють собою різновид перформансистів. Різниця в тому, що грошей у свої постановочні дійства мобери не вкладають і, відповідно, комерційної мети не переслідують. Так само, як і політичної, про що піде мова трошки нижче і про що, власне, говорили в стрічці ближче до її фіналу. Намагаючись у такий спосіб підвести під візуально безглузді та навіть безідейні дійства певну теоретичну, навіть філософську базу.

Хоча самі автори фільму визначають його жанр як документальну комедію. Що теж можна вважати українським ноу-хау: може бути і є безліч документальних стрічок, побудованих на питомо комедійному матеріалі, лишаючись при цьому жанрово іншими, більшою мірою консервативнішими. Тобто, абсолютно невеселими загалом, хоча окремі епізоди та репліки регіт таки викликають. У випадку з «Я – мобером» сама ситуація передбачає карнавальне дійство, апріорі заточене на розвагу як учасників, так і глядачів.

Правда, діячі з Національної експертної комісії з питань захисту суспільної моралі здатні й у флешмобі побачити зазіхання на цноту – скажімо, серед інших мобів у стрічці показаний «оголений». А ще там серед організаторів веселого дійства є гей-пара, що дасть не лише НЕКу, а й активістам медведчуківського «Українського вибору» додатковий бонус для початку хрестового походу на пропаганду… самі розумієте чого. Втім, якщо робота Дем’яненко & Томашпольського щось і пропагує, то насамперед цінності вільного від консерваторів світу та громадянські свободи як основне прагнення людини, яка хоче не лише почуватися вільною, а й бути нею.

Флешмоби в теперішньому вигляді – явище звичне й досить поширене навіть в Україні. Хоча стрічка починається з того, що молода львів’янка Ольга вирішує знайти в Києві тих, хто здатен допомогти їй організувати флешмоб, та в результаті виходить на групу молодих моберів, самоназвану «Бобри». До речі, ця частина зйомок таки грішить постановочністю, що допускається в документальному кіно, але часто зміщує його ближче до формату докудрами (документальної історії, перемішаної з ігровими епізодами) або мок’юментарі (псевдодокументального фільму, де в ігровій формі імітується реальність). Але водночас відбувається паралельна дія в різних країнах, і нові герої від першої особи розповідають, як саме вони організовували свої флешмоби та для чого взагалі це робиться.

Коли автори все це перемішали про монтажі, вийшла цілісна історія з принциповою відсутністю авторського тексту. Котра оцінена чи не найвдячнішою на сьогоднішній день в Україні фокус-групою: моїм десятирічним сином. Після перегляду хлопчик замислено сказав, пояснивши суть побаченого: «Це розповідають про те, як важливо бути вільним та позбуватися комплексів».

Але хай пробачать мене творці, історія знає інші факти, які з сучасної позиції можна хай із великою натяжкою, але визначити, як флешмоби, і мали вони не аж таку веселу мету й організовувалися не для демонстрації свободи особистості. Один із них почався в Чилі у вересні 1973 року. Ключовою фразою для організованих генералом Піночетом та озброєних «моберів» було повідомлення по радіо: «В Сантьяго йде дощ», після чого спершу чилійську столицю, а потім усю країну накрило зливою військової диктатури.

Це пригадалося в тій частині стрічки, коли експерти пояснювали, що флешмоб по суті своїй акція глибоко аполітична. Й вихід людей на київський Майдан у листопаді 2004 року міг би стати одноразовою акцією протесту проти фальсифікацій, аби його не переформатували політики. Таким чином, флешмоби лишаються на сьогодні чи не єдиним організованим масовим дійством, котре по суті своїй не здатні організувати політики на свою користь. Бо в основі, як сказано в фільмі, не лежить жоден фінансовий інтерес учасників процесу.

Коли вже на те пішло, зйомки будь-якого фільму – теж флешмоб (звісно, якщо лишити за дужками фінансову складову). Бо що таке знімальний майданчик? Однодумці збираються в певний час у певному місці, діють за наперед обумовленим сценарієм, а потім результат демонструється публічно для підняття настрою шановної публіки. Чи, як варіант, для окреслення певних проблем.

Скажімо, одного разу ваш автор брав участь у флешмобі, мета якого – зайти в певний час до книгарні й переставити книжку українського автора з маргінальної полиці на чільну, виставивши її на вигіднішу позицію. А «Я – мобер» показав підготовку моберів усього світу до відзначення, точніше – заперечення кінця світу. 21 грудня 2012 року, в день, коли Апокаліпсис було оголошено, спільнота моберів у всьому світі веселилася, як могла. Фільмуючи все це та випромінюючи життєдайний позитив, основний посил якого – ми будемо жити, ми хочемо жити.

Коли вдуматися, карнавальні акції моберів усюди, включно з Україною, майже ніколи не проводяться просто так. Необтяжливі за формою й нетривалі в часі, вони мають глибокий зміст. Ось миють вулицю шкарпетками, ось вечеряють подружніми парами в білому, ось танцюють, реагуючи на економічну кризу.

Та найважливіше: в нашій країні, як показав фільм «Я – мобер», цим займаються молоді люди, над якими не стоїть жодне «начальство». Правда, одна з героїнь сумує, мовляв, разом із молодістю все це може скінчитися. Але ж для того автори й показують активних моберів у інших країнах. Бачимо старших людей. І розуміємо, що вік для них не обмеження. А свобода та відсутність комплексів для них – спосіб життя та особистий цивілізаційний вибір.

Андрій Кокотюха, для «Телекритики», 15 листопада 2013 року