В Херсоні дивилися стрічку «Українські шерифи» режисера Романа Бондарчука та говорили про безпеку в малих громадах.
Ірина Ухварина, «Вгору»
Минулої п’ятниці (21 червня 2019 року. – БУК) в Херсоні дивилися стрічку «Українські шерифи» режисера Романа Бондарчука та говорили про безпеку в малих громадах.
Нагадаємо, «Українські шерифи» – це документальний фільм, знятий Романом Бондарчуком. У лютому цього року Роман став лауреатом Шевченківської премії в номінації «Кіномистецтво» за свій перший повнометражний художній фільм «Вулкан». Він – наймолодший лауреат за всю історію цієї найвищої у країні відзнаки за внесок у розвиток культури та мистецтва (заснована і вручається з 1961 року).
А «Українські шерифи» – його перша повнометражна документальна стрічка. Втім, нагороди, отримані за цю роботу – не менш значущі. Зокрема, у листопаді 2015 року фільм отримав спеціальний приз журі в основному конкурсі на найпрестижнішому в світі документалістики Амстердамському фестивалі IDFA, який називають ще «Документальними Каннами», тому що брати участь у ньому – це як автору художнього фільму потрапити до конкурсної програми Каннського фестивалю.
Як розповіла в одному з інтерв’ю «Вгору» продюсерка документальної стрічки Дар’я Аверченко, ідея цього фільму народилася ще у 2011 році, а на пошук фінансування, зйомки та монтаж пішло три з половиною роки:
– Спочатку планували зняти фільм про самоорганізацію людей у Старій Збур’ївці. Про життя, де немає поліції і медичної допомоги (поки до райцентру додзвонишся, поки міліція або лікарі приїдуть, можна і померти). Але є розумний, освічений, інтелігентний голова Віктор Маруняк та двоє бравих, розумних і діяльних громадських інспекторів Віктор Кривобородько і Володимир Рудьковський (у селі їх звуть «наші шерифи», і саме від цього назвиська народилася назва фільму). Вони і «швидка допомога», і поліція, і миротворці в сімейних і сусідських конфліктах. Ми зняли ще й приголомшливу історію бездомного Кольки, який «прибився» до села. Вражає, як голова села шанобливо звертається до нього на ім’я й по батькові: «Миколо Миколайовичу», запитує, які в нього плани, що вміє робити. І ось цій людині надали можливість почати нормальне життя: виділили порожній будинок, інструменти для роботи, саджанці для саду… Потім був Майдан. І коли ми подивилися зняте влітку, до Майдану, і другу частину, зняту після Майдану, – виявилося, що це два різні фільми. Наші герої живуть «у глибинці», але бурхливі «верхні» бурі і на них позначилися. Тут немає військових дій, але людям довелося жити з війною. Тут є всього потроху, навіть свій власний сепаратист. Ми зрозуміли, що село – це маленьке віддзеркалення великого світу, що це фільм про всю Україну. І я впевнена: на таких, як старозбур’ївські шерифи, тримається країна.
Фільм «Українські шерифи» не показують по телебаченню, немає його і в прокаті. Але його можна подивитися у кіноклубах Docudays UA. І показ минулої п’ятниці відбувся якраз завдяки кіноклубу Docudays UA при Благодійній організації «Фонд милосердя та здоров’я». А команда проекту «Шерифи для нових громад» скористалася можливістю знову поговорити про те, як в невеличких містечках та селах люди дбають про свою безпеку.
На перегляд та дискусію прийшли і старі знайомі старозбур’ївських шерифів, і мешканці обласного центру, які в села виїжджають вкрай рідко, хіба що на відпочинок. Тож і думки розділилися на вкрай протилежні. З одного боку – безпекою та правопорядком мають займатися люди, наділені державою повноваженнями, яким держава дозволяє застосовувати спецзасоби для самозахисту та оборони, яким держава компенсує втрати під час служби. А з іншого боку, що робити людям, коли тих самих «уповноважених осіб» не дочекатися? У них або бензину немає, або бензин є та автівка зламалася, або все є, але вони – на інший виклик поїхали?
Отож ще є члени громадського формування – це цивільні місцеві мешканці, які мають такий самий соціальний захист як правоохоронці, держава також надала їм деякі повноваження поліцейських. Але тут теж не все так просто.
По-перше, члени громадського формування зобов’язані у будь-який час виконувати накази поліції. Тому вони підпорядковуються та звітують перш за все перед правоохоронцями. А по-друге, що робити селу, де залишилися лише бабусі та дідусі, наприклад, як у Лучках Полтавської області?
Дискусія вийшла такою запеклою, що команда проекту «Шерифи для нових громад» під кінець обговорення показала гостям кіноклубу ще й невеличкий сюжет про Лучки, село в Полтавській області, де пенсіонери об’єдналися задля захисту своєї худоби від крадіїв. Тож старозбур’ївські шерифи не єдині, а таких ініціатив в Україні, де жителі самі дбають про безпеку, ще дуже й дуже багато.
Ірина Ухварина, «Вгору», 25 червня 2019 року