27 травня 2017 року у Львівському кіноцентрі відбулася львівська кінопрем’єра документального фільму режисерки Ольги Фразе-Фразенко «Я Бачу». Напередодні прем’єри Львівська кінокомісія поспілкувалася з авторкою та обговорила аспекти її роботи над першою документальною картиною.
Ірина Ковальчук, Львівська кінокомісія
– Фільм розповідає особисті історії незрячих людей, які вирушають у 33-денну подорож Україною на велосипедах. Так ти порушуєш дуже важливу, на мою думку, тему соціальної адаптації людей з особливими потребами в Україні. Як цей проект вплинув на тебе? На чому ти хотіла наголосити у своїй картині?
– Перш за все, мушу сказати, що «особливі потреби» – застаріла конструкція, ми говоримо – людина з інвалідністю. Так коректніше. Сама тема інакшості завжди була близькою для мене. Тут йдеться не лише про адаптацію, а також про прийняття та не прийняття, про виклики, боротьбу та про право на щастя. Девід Лінч у своїх стрічках «Голова-Ґумка» та «Людина Слон» говорить про те саме: про фізичні порушення та про зіткнення з «нормальним» «цивілізованим» світом. Лінч говорить так, як це вміє тільки він: боляче і моторошно. В Лінча про щастя мало. В мене – навпаки. Крім того, для мене, як для режисерки, тема сліпоти є екзистенційною. Раджу прочитати п’єсу Метерлінка «Сліпі», або біографічну книгу Джона Ґалла «Бачити в темряві». Там є над чим задуматись, ці речі не мають в собі соціальних підтекстів взагалі. Мій фільм «Я Бачу» розповідає, в першу чергу, про силу людини, яка, незалежно від обставин, від «особливих потреб», від «обмежених можливостей», живе, розвивається, робить те, що любить, ризикує, кохає, вирушає в пригоду. Для мене цей проект про силу і про вибір. Цей фільм був викликом для мене, як є викликом все, що ми робимо вперше. Для героїв фільму цей досвід також був першим, тому ми добре розуміли одне одного.
– Це перший в Україні документальний фільм, який озвучено тифлокоментарем. Як це відбувалося технічно?
– Коли тривала робота над монтажем фільму, ми познайомились з Андрієм Демчуком, який запропонував свою допомогу в розробці тифлокоментаря. Андрій є кандидатом технічних наук, асистентом кафедри інформаційних систем та мереж Інституту комп’ютерних наук та інформаційних технологій Львівської Політехніки. (Доки ми монтували фільм, Андрій став Параолімпійським чемпіоном світу з фехтування, тут ми не можемо припинити пишатись і радіти). Під час написання дисертації Андрій створив програмно-алгоритмічний комплекс, який визначає найкращі місця у відеоконтенті для накладання тифлокоментаря, він вже мав досвід застосування цієї програми для озвучення мультфільму та короткого фільму. Над самим текстом тифлокоментаря ми працювали втрьох: Андрій Демчук, Вікторія Лучка (продюсерка фільму) і я. До глядачів промовляє голос Єви Якубовської – журналістки Львівського радіо, режисерки театру «Склад 2’0», яка від самого початку дуже підтримувала наш проект. Під час написання тексту виникла бурхлива дискусія. Ми сперечались щодо наповненості цього додаткового озвучення, радились, що саме слід описувати, а що залишити «за кадром», як залишити місце для фантазії, де незрячий глядач може здогадатись, що саме відбувається на екрані зі звуків, а не з тексту. Для нас це також було експериментом, який, на мою думку, вдався.
– Прем’єра фільму відбулася у штаб-квартирі ООН у Нью-Йорку, а через рік, у грудні 2016-го, ти вперше показала фільм у Києві. Якою була реакція глядачів в обох містах? Чим вона відрізнялася? Які у тебе очікування від показів в інших містах України?
– У Нью-Йорку був прем’єрний показ та дискусія «Можливості поза інвалідністю». Це була велика та важлива подія для творців фільму (Продакшн студія OFF Laboratory) і для організаторів велопробігу (ГО «Інститут Українських Студій»). Ми отримали дуже теплі відгуки про фільм та захоплення тим фактом, що в Україні відбуваються соціальні ініціативи. Тоді на прем’єру прийшли дипломати, представники міжнародних організацій, представники влади міста Нью-Йорк, українська діаспора. Київська прем’єра була зовсім іншою, адже серед глядачів були й самі учасники велопробігу, які стали героями фільму. На перших хвилинах фільму в залі кінотеатру хтось сказав: «Я вже плачу», а хтось інший відповів: «Я також». Стрічка «Я Бачу» – це історія, яка може надихнути інших. Коли ми показували фільм в Івано-Франківську та Вінниці, глядачі підходили та запитували, як приєднатись до велопробігу наступного разу, хтось казав, що вперше зміг «побачити» фільм в кінотеатрі завдяки тифлокоментарю, хтось казав, що відчув, ніби може все. Ми ще плануємо поїхати з фільмом деякими містами України, після чого я викладу стрічку у вільний доступ в інтернеті.
– Як режисерка ти працювала з різними формами. Твій короткометражний фільм «Ім’я Води» є своєрідною екранізацією образів, які ти описуєш у своїй поезії. Наступна стрічка «Приготування» є спільним проектом з поетом Остапом Сливинським, у якому ти поєднуєш одразу декілька елементів: текст, дію, класичну музику та відео. Фільм «Я Бачу» став твоїм режисерським дебютом у документалістиці. Розкажи про свій досвід роботи над кожним проектом. Чим для тебе повний метр відрізняється від короткого? Які інструменти, на твою думку, можна і потрібно використовувати в ігровому кіно, але не варто у документальному? Чим одна форма виграє перед іншою?
– Коли я завершила фільмувати «Я Бачу» (зйомка тривала 33 дні без вихідних), я поїхала в подорож, мені потрібна була пауза. Не знаю, чому в цю подорож я потягнула з собою камеру. Ось одного ранку в Ризі ми сідаємо в тролейбус, їдемо за місто, йдемо повз дачі та ліс і виходимо до Балтійського моря. І тут я розумію, для чого мені була камера. Так я почала фільмувати свій поетичний фільм «Ім’я Води». Все склалося само. Ця стрічка – це марево з моїх віршів та візуальних образів, які я назбирала в Латвії, Естонії та Україні. Цей фільм – це моя медитація, він триває в мені постійно, це те, що мені до вподоби найбільше.
В проекті Остапа Сливинського «Приготування» я є автором відео частини. Текст, дію, музику поєднує сам Остап. Моє відео – максимально статичне, мінімалістичне, так би мовити «відсутнє». Воно є напруженим тлом, на якому відбувається основна дія. Коли Остап запросив мене до цього проекту, він дав мені повну свободу, якою я скористалась в такий спосіб.
Стрічка «Я Бачу» була випробуванням себе в документалістиці і в повному метрі. Велике полотно вимагає більшої концентрації уваги, вміння приймати рішення та відсікати зайве. Ще один виклик для мене – поставити крапку. Можна як завгодно довго працювати над фільмом, тому важливо знати, що ти хочеш сказати, наблизитись до цього максимально і поставити крапку. Або крапки.
В OFF Laboratory ми рухаємося в напрямку злиття документального та художнього кіно. На стику різних дисциплін народжується щось справді цікаве та, якщо так можна висловитись, нове. Я не вважаю, що одна форма може вигравати над іншою. Ми зараз маємо всі інструменти в руках, ми знаємо всі правила, тому можемо їх порушувати, можемо жонглювати ними. Вже все давно було винайдено, нам залишаються ідея та експеримент.
– Вважається, що найдієвішим інструментом, який дозволяє повністю розкрити тему, героя і проблематику документального фільму, є час. Як думаєш, можливо створити документальний фільм за один день? Як документальне кіно може стати «гнучкішим» і швидше реагувати на процеси, які відбуваються у суспільстві?
– Зараз я працюю над фільмом «Дім Емми» про видатну українську малярку і письменницю Емму Андієвську. Гадаю, такий фільм справді можна зняти за один день. Поясню чому. Цей фільм – портрет, Емма – людина, яка дуже добре позує, чи, радше, видає назовні все, що ти хочеш запитати, все, про що ти ще запитати не встигла. Портрет такої вибухової особистості можна вловити за короткий час, можна встигнути його зафіксувати, можна встигнути насититись ним і залишити для глядача час на осмислення. Але, насправді, мені буде потрібно трохи більше часу. Навіть якщо б в мене був 1 знімальний день, моя внутрішня робота над фільмом триває вже декілька місяців. Час справді важливий. В будь-якому мистецтві.
Документальне кіно зараз є супергнучким і суперреактивним. В Україні ми, щоправда, маємо прогалини, які слід заповнити, щоби рухатись далі. В українському документальному кіно, як і в українській культурі, є ще багато несказаного, що є наслідком історичних обставин. Ці прогалини не годен перескочити. Тому перед українським документальним кіно стоїть завдання надолужити втрачене та рухатись вперед одночасно зі світом. Це непросто.
На фото: Ольга Фразе-Фразенко під час зйомок фільму «Я бачу»
Ірина Ковальчук, Львівська кінокомісія, 23 травня 2017 року