Робити кіно в Україні непросто – бюджети мізерні, ще бракує державної підтримки. Але українське кіно росте. Передовсім завдяки талановитим ентузіастам, яких не лякає нестача грошей, – таким, як Оксана Казьміна.

Влад Требуня, «Галицький кореспондент»

За фахом Оксана журналіст. Закінчила Львівський національний університет і режисуру в Києві. Працювала сценаристом і режисером на телебаченні. Кіно почала знімати у 2010 році – документальне і короткометражне. Її короткометражка «Зло», що увійшла до відомого альманаху «Україно, Goodbye!», взяла участь у кінофестивалях New York Filmfestival (2012), Beogradski festival dokumentarnog i kratkometražnog filma (2012) та «Відкрита Ніч» (2011).

Цієї осені спільно з художником Анатолієм Беловим Оксана працювала над фільмом «Секс, лєкарствєнноє, рок’н’рол», що зараз демонструється у Центрі сучасного мистецтва «Пінчук Арт Центр». У 2010-2012 роках Оксана встигла повчитися в МАПА (Міжнародна Академія Перформансу, Амстердам) і реалізувала низку проектів у сфері сучасного театрального мистецтва. Сьогодні вона – незалежний режисер та менеджер мистецьких проектів у сфері сучасного мистецтва, кіно й театру. Займається експериментальним відео для музичних та театральних проектів, відеоартом. Серед її робіт – музичне відео для гуртів «ВВ», «Postsence», «Фолькнери», відео для вистави бельгійського хореографа та режисера Марка Боґарда Venice, авторське експериментальне відео «Не вчи мене жити без тебе».

– Оксано, що сьогодні відбувається в українському кінематографі? Таке відчуття, що не за горами вибух, який народить «нову українську хвилю».

Зараз українського кіно збільшилось кількісно. В першу чергу, завдяки системі конкурсів/пітчинґів, започаткованих Держагентством України з питань кіно. За їх статистикою…. хотіла от на їхньому сайті подивитись цю статистику, але пишуть: «Розділ тимчасово не заповнений» (сміється)… Менше з тим, минулого року агентство фінансово підтримало більше 20-ти стрічок, здається. Та чи покращилось кіно якісно?

Про це можу говорити суто суб’єктивно – лише як глядач. Тож вчора бачила «Тіні незабутих предків». З перших кадрів було почала радіти за нас: Чернівецький університет в перших кадрах такий красивий, приємно дивитись… Через кілька хвилин ця ейфорія, спричинена впізнаванням знайомих місць, пройшла і стало просто смішно. Загалом автор так намагався затрафаретити американський шаблон у всіх «найкращих» деталях, що зрештою йому це вдалося. Ну, з технічної точки зору він молодець. Я ще не бачила «Івана Силу» – кажуть, теж хороше кіно. З іншого боку, такі пітчинґи – це справді шанс саме для молодих режисерів. Тому що це унікальна ситуація, коли якась структура фінансує дебют на сто відсотків. В європейських урядових кіношних організаціях таких прецедентів немає. Режисери ще самі повинні платити за свої дебюти, оскільки для структур, що беруться фінансувати таке кіно, це великий ризик. Тож якби такі пітчинґи протрималися ще кілька років, може, б і надійшла вже нарешті ця хвиля. Втім, невідомо, що буде з цими пітчинґами далі. На минулому пітчинґу, наприклад, конкурс дуже обмежили тематично – звузивши його до шевченківської і військової тематики. Не було також конкурсу ко-продукції. Крім того, знімається непогане фестивальне кіно, як на мене, наприклад, фільм «Креденс» Валентина Васяновича, що брав участь в українському конкурсі Одеського МКФ, «Параджанов» Олени Фетісової і Сержа Аведікяна, що був у міжнародному конкурсі цього ж фесту, «Брати» Вікторії Трофіменко, що скоро поїдуть до Індії на МКФ класу А, «Зелена кофта» Володимира Тихого, що брав участь у конкурсі Кінофестивалю в Сан-Себастіані (теж класу А). Це справді певний процес, який зрештою привів би до того, що ми могли б без іронічної посмішки казати “український кінематограф”. Цей процес не повинен припинятись. З іншого боку, шкода, що пітчинґи не активізують соціально активні елементи – я маю на увазі документалістику. Чогось гострого і на злобу дня, що було підтримано Агентством, я не пригадаю… З того, що в усіх зараз на слуху, – «Хворісукалюди» Юри Речинського, але він зняв сам, Альманах коротких документальних фільмів про права людини і доступ до інформації продюсера Аксіньї Куріної – вони теж робили все своїми силами.

– Оце обмеження тематики на пітчинґах має політичну складову, як гадаєш?

Думаю, так – і політичну, і фінансову. Хіба системі приємно витрачати бабло на проекти, що якось компрометують цю саму систему? Он фінансували «Україно, Goodbye!» Я тоді реально була щаслива – круто, Міністерство культури «роздуплилось», що котлети окремо, а мухи – окремо. Ніби от є культурка, а є політика. Але так не виходить, не буває культури без політики… Другий «Україно, Goodbye!» зараз неможливий, я вважаю. Але, зрештою, думаю, що навіть обмеження в тематиці – теж непоганий шанс висловитись. Дуже цікаво мені, наприклад, буде подивитись документальний фільм Сергія Проскурні «Тарас Шевченко».

– Як справи з твоїм фільмом «Зло», який увійшов до альманаху «Україно, Goodbye!»? Розкажи про цей проект детальніше. Це така собі відповідь світовому тренду «Париж, я люблю тебе» і т.д.?

«Зло» не увійшов до альманаху в кінцевому результаті – в його прокатну версію, принаймні. Якщо чесно, я не знаю достеменно, які були політичні мотиви в авторів і чи вони були. Але знаю точно, що для одного з його натхненників, а саме Володимира Тихого, головне – це знімати кіно. І я дуже рада, що він не лише його знімає сам, але й ділиться своїм досвідом і не робить з цієї професії якоїсь закритої тусовки. Як, зрештою, і інші продюсери альманаху Денис Іванов та Ігор Савиченко. Завдяки зйомкам цього альманаху багато людей мали змогу вперше спробувати себе саме в кіно – більш-менш професійному. Я знаю таких, як мінімум, двох – це я і Ілля Калюкін, який зняв «Ксенофілію». Мене Володимир Тихий взяв у команду, подивившись мій кліп, Іллю – просто тому, що я його порекомендувала, ну, і він написав справді крутий сценарій, який сам хотів екранізувати. «Україно, Goodbye!» – це була лабораторія, де люди мали можливість вчитись знімати кіно (такі, як я) і знімати справжнє кіно (такі, як Мирослав Слабошпицький чи Володимир Тихий). Інше питання, що таку лабораторію я би мала проходити у виші, де навчалась…

– «Зло» – це на сьогодні твоя остання робота, чим ти зараз займаєшся?

Моя остання робота – це епізод з фільму «Секс, лєкарствєнноє, рок’н’ролл» авторства Толіка Бєлова (художника). Він потрапив у шорт-ліст премії Пінчука, куди він подавав два проекти – арт-бук і сценарій цього епізоду. Куратори вирішили ризикнути і дозволили йому знімати. Я була другим режисером. «Секс…» – це повнометражний ґей-мюзикл. В епізоді, який ми знімали, ми використали трек з гурту «Людська Подоба», вокалістом якої є Толік. Працювати на цих зйомках було щось кардинально інше, ніж працювати на комерційних, ТБ проектах чи проектах від Держкіно. Це реально повна свобода – творча, перш за все. І це реально кайф – саме від процесу творення. Далі хочу працювати тільки з такими проектами. Якщо говорити про мої особисті плани, то зараз на першому місці у мене мій власний мюзикл – з «Перкалабою» в головній ролі. Скоро закінчу сценарій – це філософська історія про питання пошуку свого власного шляху і своєї ідентифікації. Також я займаюся театральними проектами в партнерстві з МАПА (Міжнародна Академія Перформансу, Амстердам).

– Досить радикальні проекти, як на мене. Не маєте проблем з цим, я маю на увазі ґей-мюзикл?

Які проблеми ти маєш на увазі?

– Реакція чи то критики, чи глядачів – Україна ж досить консервативна країна…

Ну, власне тому і не Держкіно (сміється). Хоча цікаво було б податись з таким проектом саме туди, цікаво, як би на це відреагувала комісія. Знаю, що деякі би ржали і точно підтримали…Але точно знаю, що не всі. Ну, критика… Так сталося, що у сфері сучасного українського кінематографу цей фільм пройшов непоміченим, тому що Толік перш за все художник, це його перший режисерський досвід, і робота ця була реалізована в рамках проекту саме для художників, тож оцінювали його критики зовсім іншого штибу – не кіношні. Хоча і серед них ця робота викликала певне хвилювання… Але ідея саме повного метра глибоко філософська, стосується пошуку щастя – його наявності в принципі. У фільмі будуть досліджуватися всі наявні соціальні верстви населення України очима іноземця. Він не лише спостерігатиме, а й сам переживатиме усі можливі духовні, сексуальні та інші досвіди. Це щодо фільму. Щодо теми гомосексуальності, мені здається, вона вже давно перестала бути табу. Особисто для мене сексуальність не має статі. Я просто бачу щось красиве або огидне, щось харизматичне чи кволе, щось чуттєве чи брутальне. Фільм Толіка – красивий і чуттєвий. А головне – справжній. Хоча, не буду ханжею, огидність і брутальність теж можуть бути справжніми. Все залежить від завдань, які ставить перед собою автор. Тож дайош справжність! Чи чесність – як завгодно.

– Ти молода, талановита, берешся за актуальні теми у мистецтві і житті, мову знаєш – не виникало думки поїхати в той же Амстердам і там займатись кіно?

Жила місяць в Голландії цього літа і була реально щаслива повернутись у Київ. Не знаю, чому так. Тут мене тримаю я сама, мабуть. Все, що я маю і використовую в своїй творчості, – це мій життєвий досвід. Може прозвучати пафосно, але він у мене вже немалий. Цей досвід – моє найцінніше. Того, що я знаю, що відчула, прожила і побачила тут, я б ніколи не вигадала, я б цьому не навчилася на жодних сценаристських чи режисерських курсах. І здобула я цей досвід саме тут. Моя пам’ять належить цьому місцю, цій країні. Часом я ненавиджу її. Не маю стосовно неї жодних ілюзій. Не знаю, зміниться у ній щось чи ні… Але якщо я колись і емігрую, то це буде точно не Європа. А повчитись до Європи я поїду. Ось подалась на «Berlinale Talent Campus».

Влад Требуня, «Галицький кореспондент», 24 листопада 2013 року