Олена Чередниченко про покази фільму «Позивний “Бандерас”» Зази Буадзе у прифронтових містах.
«Повернулися з Артемієм Кірсановим, Сергієм Дзюбою та Валерією Борщевською з прифронтових Попасної та Золотого, де були з показами нових українських фільмів. Возили «Позивний “Бандерас”», Артемі та Сергій, як автори сценарію, представляли фільм та дарували бійцям однойменну книгу, яку також написали удвох.
Сказати, що військовим «Бандерас» сподобався – не сказати нічого. Після кожного перегляду зависала приголомшлива тиша, а потім зал вибуховував оплесками. «Дякуємо, що нарешті про нас згадали!», «Дякуємо, що нас не забули», – казали бійці, бо найбільше їх вразила достовірність, з якою у фільмі відображені реалії їхньої боротьби з російським агресором.
Як відомо, в основу сценарію «Бандераса» покладено щоденники бійця батальйону ім. Кульчицького з позивним «Індіанець». На переглядах були хлопці та дівчата з цього батальйону, а серед них і ті, хто знає «Індіанця» особисто. Від них ми почули найбільше теплих слів та подяки за реалістичність фронтового буття, відображеного у фільмі.
«Бандерас» мав такий успіх, що на прохання командирів одного підрозділу ми влаштували додатковий показ, а за книгою вистраювалися у черги. Книги ми також розвозили по самим віддаленим позиціям, звідки у хлопців не було можливості дістатися на перегляд фільму.
Мене дуже вразила небайдужість Артемія та Сергія, з якою вони ставляться і до свого фільму, і до наших бійців, адже і сам приїзд сценарістів, і презентовані ними стрічка та книга стали для хлопців справжнім святом. Шкода лише, що режисер Заза Буадзе не почув особисто всіх слів вдячності, що лунали від наших воїнів на адресу «Бандереса», але ми обов’язково все йому передамо )))
Спостерігаючи захоплену реакцію бійців на «Бандераса» безпосередньо в умовах фронту (тобто, коли за вікнами кінозалу відбувається те, що показується у фільмі), я вкотре перконалася, що кіно, принаймні, жанрове, знімається не для критиків. Думка критиків, які розмазали «Бандераса» по плінтусу, не має нічого спільного з враженням, яке справляє цей фільм на глядача. А тим більше, якщо це той глядач, про якого, власне, і знято фільм – тобто, глядач найбільш прискипливий. І уж тим більше, не справа критиків виносити вердикти щодо того, чи потрібен сьогодні такий фільм Україні. Якщо він виявився потрібним тим, хто сьогодні за неї воює, а не розмірковує у затишному Києві о судьбах родіни та доцільності пропаганди, значить, він Україні потрібен. І саме сьогодні.
І навіть комедія «Інфоголік», яку критика також закидала кизяками, теж виявилася потрібною – мирним людям у прифронтовій зоні, які дуже втомилися від війни: яскравий «Інфоголік» відволік їх своїмим фарбами від похмурих буднів, розряжених артилерійськими залпами, і змусив смятися цілих півтори години. Після перегляду люди підходили, дякували і просили приїжджати ще. Тому великий дяк авторам «Інфоголіка» за ці людські емоції. (Іван Букрєєв, обов’язково всім передайте))
І я дуже рада, що такі емоції і таке захоплення викликає у глядача саме українське кіно».
Олена Чередниченко, 8 грудня 2018 року