Подаємо інтерв’ю Олександри Горчинської, «Новое Время» із режисером Олесем Саніним про документальну стрічку «Переломний момент», роль і перспективи українського кіно.

16 лютого  2017 року в Україні виходить стрічка «Переломний момент: війна за демократію в Україні» – спільний проект американського режисера Марка Джонатана Харріса та українського режисера Олеся Саніна, відомого, зокрема, робою над фільмом «Поводир».

Світова прем’єра стрічки відбулася ще у жовтні 2016-го в Америці. З того часу фільм уже встиг отримати кілька відзнак на великих міжнародних фестивалях. Ця картина – про події, що розгорталися в Україні спочатку під час Революції Гідності на Майдані, а згодом – у найгарячіших точках Донбасу.

«Американці не могли осягнути того, що у нас відбувалося. Люди вийшли на площу, і це був не просто мітинг профспілок з вимогами підвищити зарплату, знизити тарифи абощо. Вони вийшли за цінності Європи, хоча не були частиною Євросоюзу. Вони терпіли все, але повстали коли зачепили їх гідність і вкрали їхне майбутнє. Це – справжня революція. Тоді Марк сказав: «Ми повинні знайти якийсь ключ, як це пояснити нашій публіці, яка не розуміє ні контексту, ні причини» – згадує реакцію Харріса Санін.

Для стрічки відзняли 86 історій – це сповіді героїв, які пройшли крізь події на Майдані та в АТО, ексклюзивні кадри, відзняті як професіональними кіношниками, так і пересічними перехожими, що опинилися в епіцентрі подій. У інтерв’ю «НВ» Санін, пояснює, чому найскладнішим у роботі над стрічкою для нього було впоратися із емоціями, розказує, чи насправді українське телебачення повністю відмовилося від російського кінопродукту та дає рецепт, як протидіяти російській пропаганді.

– Звідки ви брали матеріали для фільму?

– Знімав сам, знімали друзі, пізніше з командою фільму, матеріали знайомих і не знайомих кінематографістів, матеріали з YouTube, соцмереж, із медіа. Є ексклюзивні кадри. Наприклад, там, де розповідаємо про трагедію літака МН-17, який розбився на Донбасі, маємо відео, зняте простими жителями одного із тамтешніх сіл. Вони відзняли на мобільний телефон, як з неба падають тіла пасажирів.

З усіма авторами матеріалів ми підписували угоди. Я просив виконавчих продюсерів, щоб вони шукали всі можливі джерела для отримання інформації та брали у них дозволи. І в нас було одне джерело, до якого не могли достукатися – це люди, які зараз живуть на окупованих територіях Донбасу і знімали ці кадри із літаком МН-17. Вони переслали нам кадр, але потрібно було, аби вони також підписали цю угоду. І ми знайшли їх, перекладними шляхами передали записку, телефон, зазначили, що нам треба цей документ. Але люди відмовилися щось підписувати, натомість, просто сфотографувалися з табличкою: «Ми дозволяємо всім використовувати цей матеріал, слава Україні». І передали фото через фейсбук. Це люди, які роблять, що можуть. Вони бачать цю фатальну несправедливість, але не в змозі виїхати: не можуть покинути собак, корів, свою землю, не можуть вивезти дітей чи родичів.

З Майдану є, наприклад, кадри оператора Юри Грузінова, який був поранений на Майдані разом із загиблим Сергієм Нігояном. Юрій зняв і атаку беркуту в момент вбивства, й останні секунди життя Нігояна, бо знаходився поряд із ним у тій же перев’язочній.

– Ви самі були активним учасником Майдану?

– Мені було соромно стояти масовкою, я взяв камеру і пішов на Майдан знімати. Так само зробили й багато моїх колег. Ми з Сергієм Тахмазовим передавали свій матеріал міжнародним агенціям. Хтось робив сюжети для YouTube. Але ніхто не знав, як скінчаться ці драматичні події.

У день розстрілу, 20 лютого, була вже фактично остання жертва снайпера. Хлопець стояв у метрі від мене. Пострілу чутно не було. Тільки розбіглися навколо люди. А він просто впав з простреленою шиєю на асфальт. Ми занесли його в готель Україна. Сподівалися, що врятують… Тоді я для себе зрозумів: гарні слова, у які ми віримо – що краса врятує світ, що мистецтво міняє людей – це, звісно, прекрасно. Але куля набагато сильніша. Вона може знищити людину, яка є носієм цієї культури, цього мистецтва, історії, чого завгодно. З цим мені прийдеться жити далі.

Тоді ж я зрозумів, що не можу взяти пляшку із запальною сумішшю, камінь і кинути цим у людину, навіть якщо ця людина – мій противник. Виявилося, що я не можу цього зробити. Я не знаю, добре це чи погано.

– Що було найважчим для вас у роботі?

Найваще сидіти в монтажній, коли хтось гине, захищаючи тебе і твою родину. Знімати самому легше. Багато було потрясінь, робота була дуже емоційна. Ціла історія була, наприклад, із Донецьким аеропортом. Ми не могли потрапити туди самі. Матеріал звідти дали нам Іван Ясній та Леонід Кантор. Матеріали з Іловайського котла знімали фотограф Максим Левін та воїн Микола Курносенко – він уже загинув. Слава Пілунський та Юра Грузінов знімали історію Андрія і Євгенії Янченків, відомих як «Висота» і «Єва», які разом пішли на Майдан, а пізніше Висота організував перший добровольчий батальйон і став його командиром. Єва пішла на війну разом з ним.

Ми домовлялися з нашими друзями, які воюють, аби вони, знімали для нас на мобільні телефони все, що можуть. Давали їм камери GoPro. Не весь знятий матеріал потрапив до нас. Одного разу був дзвінок від офіцерів, які фактично повернулися з пекла, з Савур-Могили, і сказали: «Вибач, ми боялися, що під час виходу або у полон можуть взяти, або матеріал пропаде, тож камеру твою з матеріалом заховали в трубу, вона там на Савур-Могилі. Ми знаємо, де, відвоюємо і точно тобі віддамо, не переживай». Уявіть собі, в нас такі були матеріали.

У нас в фільмі є відео, зняте у Донецькому аеропорту в останні години перед тим, як його підірвали терористи, бо ніяк не могли штурмом вибити українських кіборгів. У хлопців майже не було іншої зброї, аніж співати гімн. Вони – у повному оточенні, стоять на смерть, співають гімн, стріляють. А тоді нам сказали, що хлопець, який це знімав, там і загинув. І ми довго з цим жили. А пізніше були страшенно щасливі, бо виявилося, що він вижив, знайшли його.

У нас є фантастичний герой Всеволод Стеблюк який сам врятував понад 80 поранених в Іловайську. Він вивіз їх просто з-під обстрілів на машинці на ім’я Жужа, та врятував величезну кількість людей з полону.

– Чи є кадри, які не увійшли до фільму?

– Ми зняли дуже багато матеріалу. Це 86 історій людей, які пройшли через всі ці події – Майдан і війну на Донбасі. З них у фільм увійшло з десяток, але основних героїв – лише вісім. Фільм на півтори години – це, може, одна сота матеріалу. Я думаю, з часом ми зробимо ще й окремі історії героїв, які не увійшли в фільм.

– Як змінилося сприйняття України закордоном після того, як у нас сталася Революція Гідності, почалася війна на Донбасі?

– Раніше ми були просто радянськими людьми, країною, де колись був Радянський Союз, нічим не відрізнялися від Росії. Ми не мали власного обличчя. Звичайно, впізнавали наших зірок, футболістів, співаків, боксерів. Але вони не розуміли, що ми за люди. Що нам подобається, де ми взагалі живемо.

Працюючи над фільмом для західної аудиторії, ми зіткнулися з тим, що пересічний американець не може зрозуміти події, які в нас відбулись. Як поліцейський може стріляти в беззбройних людей, чому він це робить? Над ним немає ніякого закону? Що в цей момент робить генеральний прокурор країни? Чому президент не захищає народ? Чому вчитель і артист із підприємцем без амуніції та зброї йдуть захищати свою землю. Вони не розуміли. Ми ж звикли, тому що це наше життя і ми переживали все крок за кроком. А пояснити це іноземній публіці було не так просто: треба було знайти ключ, як про це розказати.

Зараз вони розуміють, що існує велика нація. І ми – сподівання для людства. Тепер, з одного боку, в Америці бачать в українцях силу і прагнення до змін. А з іншого – ми зараз в дуже концентрованому вигляді переживаємо історію становлення держави, де влада не встигає за вимогами свого народу під тиском зовнішньої агресії й опором руйнівної корупційної машини. Справді – це війна за українську незалежність.

– Судячи з того, що фільм отримав не одну нагороду, його добре сприйняли у світі?

– Так, він отримав кілька нагород. Але треба зазначити, що він знімався, в першу чергу, не заради фестивальних відзнак, а для масового глядача.

Також зараз стрічка потрапила у міжнародний перелік навчальних, інформаційних фільмів для університетів. Це означає, що будь-який студент у англомовному світі – наприклад, у Великобританії, Австралії чи у США – зможе побачити його та дізнатися про Революцію Гідності, вторгнення Путіна в український Крим, про війну простих українців за свою землю, за свободу і своє майбутнє. Фільм активно показують на кінофестивалях на Заході, в Америці.

– В якому стані зараз український кінематограф?

– Ми зараз знаходимося на зламі технічної революції в кіно. Знімати стало простіше, іноді – дешевше завдяки цифровим технологіям. Я думаю, це сильно допоможе Україні. Ми вже навчилися добре знімати, та нам ще є що надолужувати. Однозначно, треба почати роботу з дистрибуцією, рекламою, співпрацювати із іншими країнами. Іноземними продюсерами та акторами, шукати й викохувати власних зірок. Для цього потрібно докладати зусиль.

Але найголовніше, що змінилося за останній час – у нас з’явився глядач, який хоче дивитися власне кіно. І зараз завдання моє та моїх колег – не розчарувати їх в цьому, зняти справді якісне кіно, де люди бачитимуть себе на екранах. Бачитимуть свої мрії і сподівання. Умовно – я не говорю про те, що знімати треба лише про сьогоднішній день чи про всі ці події, які з нами зараз відбуваються. Ні. Це має бути різножанрове кіно.

Перш за все, важливо спробувати зняти фільми, які дадуть людям можливість розрадити себе, будуть лікувати їх поранені душі. Музичні фільми, комедії, мелодрами. Пригодницьке і дитяче кіно. Але це має бути кіно якісне, що зможе конкурувати з чужоземним на екранах кінотеатрів та на телебаченні.

– Завжди знайдуться люди, які будуть кричати в такий момент: «Зрада! В країні війна, а ви знімаєте комедії». Ви готові до цього?

– Ні, не думаю, що так буде. Треба працювати з глядачем, говорити про цінності, які справді нам притаманні: ясні, прості, зрозумілі всьому світові, а не якійсь окремій території, «где так вольно…, смірно і ровняйсь».

– Через війну з РФ з українського ефіру прибирають російські серіали та фільми, які займали там значний відсоток. Чи вдосталь у нас українського контенту, аби наповнити ним ефір?

– Найбільша наша проблема – інерція телебачення, бо їх індустрія в Україні була повністю настроєна, як придаток до імперського пропагандистського російського телебачення. Телесеріали і фільми більшістю знімалися для россійського ринку з їхнім креативом, акторами ринком. Зараз все змінюється. Зі своїми помилками і здобутками. Ми лише на початку шляху самостійного ринку.

Наші телеканали не відмовилися повністю від обслуговування російських фільмів і серіалів. Просто тепер деякі з них роблять підміну, обманюють закон. Це відомі факти: артисти приходять до мене на кастинг. Я питаю, де він знімається, він опускає очі. Тоді каже: «Знімаюся у серіалі, один раз заходжу в кадр у формі українського поліцейського. Тоді переодягаюсь, заходжу у формі російського поліцейського, й знов та ж сама сцена. Граємо, звичайно, російською».

Продюсери очевидно продаватимуть фільм на два ринки. Чи просто працюють на російський ринок. Складають у шухлядку, думають, коли ж це все закінчиться, коли ми звільнимо цих проукраїнських чиновників, видавимо їх грошима і все вернеться назад? Це буде завжди. Питання: хто сильніший.

Є артисти, які кажуть – ми не будемо зніматися в російських фільмах. Вони розуміють, що це частково прирікає їх на безробіття. Але я думаю, вони справжні нові зірки нового театру та кіно.

– Чи справді ви вірите в те, що за допомогою культури та мистецтва можна змінити щось у свідомості людей? Наприклад, повернути до України тих, хто за час проведення АТО справді став прихильником Путіна?

– Я не великий романтик, щоб сказати, що ми знімемо фільм, вони подивляться і все зміниться. На жаль, кров перекреслює між собою всі культурні надбання. Все. Далі лікує тільки час.

Я глибоко переконаний, що можливість повернути Крим – більша, ніж Донбас. Тому що там не було крові. Очевидно, що нам прийдеться завжди жити з розумінням того, що поруч з нами є сусід, який має неймовірно більший ресурс, ніж у нас – інформаційний, перш за все. Спочатку приходять російські телеканали, тоді – проросійський пропагандистський журнал чи газета, а після того приходить російський «ввічливий» солдат.

Росія набагато краще зрозуміла силу американських медіа, ніж самі американські медіа. Вона завжди готова продати свою сторону. В нас не було досвіду, як захищати свою позицію у подібних ситуаціях. В Росії ж – фантастичний, величезний досвід 300-літньої імперії, яка завжди цим займалася, яка завжди масовано воювала і проти власного народу. Це була війна на усіх рівнях: релігії, інформації, освіти, культури. США теж колись були колонією Британської імперії, які воювали за свою незалежність. Зараз ми так само воюємо за свою незалежність. Але між Британією і США – океан, і, аби до колонії дісталось військо, треба було чотири місяці. А в нас – географічна проблема з вічно агресивним сусідом, який переконаний, що ми до сих пір його колонія.

Ще одна складність – спільні історичні втрати і надбання, релігія, близькі мови тощо. Ми ніколи не мусимо і не можемо стати ворогами як народи. Наш ворог зараз – не росіянин, а Путін і вся та машина, яку він збудував, щоб зберегти свою владу. А він її може зберегти, тільки нищачи нас.

–  Як ми маємо із цим боротися?

– Стати сильнішими. Після війни прийде час коли нам треба буде знайти точки порозуміння, щоб далі жити. Іншого способу для того як зализати ці рани, я не бачу, окрім як через культурні акції або мистецтво. Воно й існує для того, щоб люди порозумілися між собою, примирилися, розкрили себе.

Олександра Горчинська, «Новое Время», 16 лютого 2017 року