Олег Вергеліс, «Дзеркало тижня. Україна» про 2013-й у культурі: події та осіб.

Домовимося про таке. Це буде не рейтинг “най-най” героїв-антигероїв року, що минає. А спроба згадати й визначити характерні явища та осіб 2013-го. У різних секторах прекрасного.

Наші автори та друзі DT.UA допомогли висвітлити помітність і активність деяких творців, результативність творчого процесу. І ще, звісно, їхню впливовість, медійність, подекуди якість і талант, а також “апгрейд”, тобто стратегії модернізації-збагачення-посилення культсфери у 2013 р.

Цей рік, до речі, виявився зовсім не тихим болотом (все ж таки “чортова дюжина”). Спостерігалася щільна концентрація скандалів. Пробивалися цікаві паростки “нового” (в окремих сферах).

Навряд чи 2013-й можна назвати “роком великих відкриттів”. Але й “роком великих втрат” його називати не варто. Тим більше що грудневий демократичний акорд додав культурному року особливого мотиву — дзвінкої громадянської мелодики.

Різні художества

Україна не мусить почуватися пасербицею світового АРТ-РИНКУ. Подій багато. Звані гості летять до нас як метелики на полум’я завдяки гучним заходам. Саме арт-позиціювання стало трендом. Займатися цим — престижно і взірцево-показово. Як у приватному напрямі, так і в держсекторі.

Між іншим, держсектор на нашій території все ще залишається трендсеттером. Хоча з різних причин “державне” мистецтво уникає контроверсійних тем. Навіть на виставках контемпорарі цього року рідко вдавалося побачити натяк на радикалізм. Частіше — конформізм, відстороненість або образна самозаглибленість.

Помітне пожвавлення 2013-го спостерігалося в Національному художньому музеї на вул. М.Грушевського. Там презентували оновлену концепцію постійної експозиції (радянське неофіційне мистецтво). А в змінному залі цього приміщення — контемпорарі зразка 1990-х — початку 2000-х.

Один із проривів року — Одеська бієнале. Хай там як, а цінне мистецтво таки стікається в місто біля моря (раніше воно звідти переважно витікало).

До важливих проявів збереженості арт-спадщини слід зарахувати створення фонду “Український авангард”. А також колекційну графіку Василя Кричевського, що повернулася в Україну.

Значилися у приватному арт-секторі цікаві проекти в ПінчукАртЦентрі, у надрах якого очікувано отримала премію Жанна Кадирова. На державному рівні сперечалися про оновлення концепції Національного музею імені Тараса Шевченка, втягнувши в диспут навіть політиків.

Знаковою подією 2013-го може вважатися міжнародний фестиваль візуальної культури “Візії”. Бадьоро набирав обертів популярності “Жлоб-Арт”, який став навіть більш ніж проектом, перетворившись на суспільно-художнє явище.

Найгучніші “децибели” резонансності мав 2013-го проект “Мистецького Арсеналу” — “Велике і величне”. По-перше, сама експозиція цікава спеціалістам і обивателям: спектр українського художнього життя різних епох. По-друге, конфлікт між молодим художником та досвідченим директором “Арсеналу” сягнув політичної й поетичної напруги (вони одне одному регулярно писали докладні послання).

Внаслідок скандалу (замазування чорною фарбою настінного живопису скромного творця) перетасувалася колода карт, яка складалася з художників-завсідників “МА”. Принаймні РЕП поки що втратив цей майданчик. А замість них в “Арсеналі” на “Арт-Київ” презентували творчість юних талантів із провінції.

Вітчизняному мундиру історія з муралом в “Арсеналі” честі не принесла. “Досконалості в мистецтві можна досягти тільки шляхом винятку”, — зауважив мудрець. Очевидно, тому й “вийняли” настінний живопис на тему пекла з експозиції? Деякі куратори й художники після такого винятку з правил демонстративно відійшли в тінь, відмовившись від проектів “МА”.

Однак головні герої скандалу отримали по порції медійної популярності. В арт-сфері основними фігурантами 2013-го і слід було б назвати їх… Того, хто малював. І ту, яка “вийняла”. Віднедавна їхні імена в міцній медіазв’язці. Як Дафніс і Хлоя, як Трістан і Ізольда. Як Пугачова й Галкін… Наталя ЗАБОЛОТНА (директор) і Володимир КУЗНЄЦОВ (бідний художник).

Ложі сяють

“У кожній країні гамлетівське запитання звучить по-своєму”. І в Україні, мудруючи над “бути чи не бути?”, нинішнього року скандалили до хрипу, звільняючи творців, закриваючи театри, обурюючись “неправильними бджолами”. Деякі скандали пішли на користь. Зазвичай ні прем’єри, ні гастролі не стають тут інформприводами, а творчість взагалі рідко цікавить олігархічні поп-телеканали. А ось закулісні пристрасті моментально вихлюпнули бадьору театральну енергію — на екрани й на сторінки.

Нагадаємо. У Полтаві вульгарно звільнили режисера Олексія Коломійцева, тому що “актуально” трансформував Шостаковича і не зійшовся характером із ретроградами. У Київській Нацопері завідуючого балетною трупою Дениса Матвієнка “забули” належним чином оформити на роботі, відтак — гучна відставка і циклічні викривальні телерепортажі. Лише один цінний кадр — Влад Троїцький — “вирішив усе” в умонастроях Київського дитячого музичного театру; і вже інші безцінні “кадри”, як розтривожений вулик, стали грудьми на захист ідеалів нашого щасливого дитинства та непорочної музичної класики.

У цьому ж скандальному театральному ряду… Закриття деяких малих театрів. Убоге гастрольне життя (у багатьох театрів його, в принципі, немає). Дикий контраст у зарплатах між Національними та іншими.

І це, звісно, далеко не всі події року.

Незважаючи на хронічні хвороби, організм театру все ж таки бореться, смикається. Інколи навіть видає членороздільні звуки. У 2013-му наше сценмистецтво стало власником важливого іміджевого раритету — міжнародного оперного проекту “Летючий голландець” у Донбас-Опері. Спектакль захоплено прийняли меломани кількох великих міст України. Цей же проект саме й пропонує приклад “апгрейду” у вітчизняному театрі.

Помалу в 2013 р. на сцени пробиваються нові тексти нових авторів. Не масово, проте в афішах все ж таки значаться імена українських драматургів — Наталії Ворожбит, Оксани Савченко, Ганни Яблонської, інших. У цьому плані важливий реверанс нашому театру — з боку зарубіжних інституцій та окремих вітчизняних благодійних фондів. Ці структури полегшили життя відомству Леоніда Новохатька, взявши на себе витрати з інноваційних проектів. Зокрема, актуальної української драматургії (заходи у Львові, Києві). Можливо, передчасно називати десятки нових п’єс, здебільшого на соціальні теми, видатним художнім явищем епохи. Як мовиться, інколи “світ у п’єсах цього драматурга був за лаштунками”. Але добре те, що сьогоднішні автори накопичують творчу енергію, шукають форми і теми. А це свідчення процесу, а не застою.

За відсутності титульного театрального фестивалю у 2013 р. боролися за життя різні локальні сценічні огляди: “Гоголь-Фест”, Ялтинський, Львівський та ін. Знаковою подією слід назвати II Фестиваль молодої режисури. Без єдиної бюджетної копійки зібравши активістів та ентузіастів, фестиваль спробував розкрити пасьянс творчих пошуків нової режисерської порослі.

Ще одне симптоматичне явище. Багато цінних художніх подій помітно стали знаходити “прописку” на малих площах. Великі сцени традиційно віддані на відкуп касовому розважальному репертуару, а на камерних — цікаві дослідження, роздуми, експерименти. З найкращих спектаклів 2013-го цього напряму — “Король Іудейський” у Києві на Печерську, “Три сестри” — в Івано-Франківську, “Любов людей” — у столичному Молодому театрі. Бум “камерності” передбачає сигнали щирості і чесності. На малих сценах частіше звучать болючі, відверті, актуальні послання героїв сьогодення.

У зв’язку з цим один із театральних лідерів року — режисер Дмитро БОГОМАЗОВ — саме й представив свій найкращий спектакль останнього часу на камерній сцені — “Morituri te Salutantе” за новелами В.Стефаника. Він же 2013-го став Шевченківським лауреатом за реальні, а не мнимі заслуги. Ще один театральний спікер року — Влад ТРОЇЦЬКИЙ. Він оголосив про вимушене “згортання” роботи на малій сцені “ДАХу”, переключившись на арії з опер у великому театрі на Подолі. І хай йому там щастить.

Останній сеанс

Російському кінематографу на ідеологічні та інші потреби Кремль виділив у 2013 р. близько 5 млрд руб. Українському кіно наші вожді відстібнули 135 млн грн. Але не в цифрах щастя! Щастя в мистецтві — вдалий кастинг, точна калькуляція і, звісно, пані удача (бажано за наявності таланту).

Успішність такого рецепту приємно спостерігати на прикладах найкращих прокатних арт-новинок 2013-го — “Життя Адель” А.Кешиша, “Велика краса” П.Соррентіно, “Жасмин” В.Аллена. На щастя, ексклюзивні фільми добралися до нас, урізноманітнивши “нудьгу” поп-корнового репертуару.

У 2013 р. і українське кіно хвалилося прогресивною присутністю у великому прокаті. Причому часто — в центрах міст, а не на околицях. Із десяток картин різного рівня з припискою “Made in Ukraine” були покликані роз’ятрити шляхетні почуття: “ми теж можемо”. Проте жодна з цих стрічок (“Іван Сила” та ін.) не стала касовим фаворитом. Художнім — теж. (“Як же часто ми розігруємо комедію не сподіваючись на оплески!”). Деякі критики все ж виділяють в арт-ніші якісні фільми: “Delirium” Ігоря Подольчака, “Шерлок Холмс та чорні чоловічки” Олександра Бубнова.

Стосовно виразних осіб кінороку? Мабуть, їх варто “схрестити” за принципом контрасту.

Видатна майстриня з Одеси Кіра МУРАТОВА, що випустила на екрани 2013-го своє авторське “Вічне повернення”. Одну історію про кілька зустрічей, уплетених у формат “монтажу”, кастингу, випадкової невипадковості.

І молодий, азартний, пробивний Любомир ЛЕВИЦЬКИЙ, який збентежив Держкіно відразу двома незалежними прокатними творами — “Ломбард” та “Тіні незабутих предків”. Веселими фільмами про міських бандитів і карпатських чарівників.

Між постановниками — нічого спільного. Прірва — у віці й світогляді. Велика різниця і в кількості іскор божих на кожному окремо взятому світлому чолі. Муратова знімає кіно, яке являється їй у снах або стражданнях. І наплювати, як сприймуть і хто подивиться. Вона (мабуть, тільки вона!), як і раніше, займається тут унікальним рукоділлям — мистецтвом кіно (з усіма сенсами, що випливають із цього). Не “куплять” його сьогодні? Отже, залишиться Вічності.

Ну, а інший персонаж, набиваючи гулі й долаючи вибоїни, робить “ніби” комерційне вітчизняне кіно. Аналог і кальку якого слід шукати у місцях віддалених, на пагорбах голлівудських.

Кожен із них знаходить сюжети і засоби. Кожен робить те, що хоче. Рідкісні вільні люди в нашому кіно.

Позакласне читання

Серед літературних щасливчиків 2013 р. слід виділити дві постаті — чоловіка і жінку. Письменник Мирослав ДОЧИНЕЦЬ, уродженець Хуста, журналіст, видавець, літератор-грунтівник. Його останні в часі книжки — “Вічник”, “Криничар”, “Горянин” — не просто знайшли свого читача. Сьогодні Дочинця називають “найбільш тиражним автором книжок українською мовою”. Деякі шанувальники звели його до рангу “українського Коельо”, хоча він відмахується від цього титулу.

Молодий прозаїк Таня МАЛЯРЧУК у році, що минає, стала лауреатом престижної літературної премії імені Джозефа Конрада-Коженевського. Книжки Малярчук активно перекладають польською, румунською, німецькою, англійською, російською та білоруською мовами. Цього ж року вона відзначена премією у Словенії — за оповідання “Жінка та її риба”. А в австрійському видавництві “Residenz” у перекладі німецькою вийшли відразу дві її книжки — “Говорити” і “Біографія випадкового чуда”.

Ці автори — теж дуже різні. Але поєднує їх талант. І одна крилата формула: “Тільки вічна невдоволеність поетів може задовольнити літературу!”.

З таких самих приємних літературних винятків 2013-го — книжка Ярослава Мельника “Далекий простір”, дитяча книжка Мар’яни і Тараса Прохаськів “Хто зробить сніг” (визнані найкращими на “Книзі року ВВС-2013”).

Нинішнього року “вистрелив” двома книжками Любко Дереш(“Миротворець” і “Остання любов Асури Махараджа”): не всі прийняли їх із захопленням, та все ж автор обдарований, 2013-го проявив себе серйозним трудоголіком і розумником-філософом.

У низці видавничих удач — книжка Михайла Бриниха “Шидеври світової літератури”. І, звісно, це далеко не всі “шидеври” нашої літератури, про які годилося б згадати під завісу року.

Чарівна флейта 

“Для вічних цінностей не визначений термін реалізації!” — зазначив мудрець. І такою цінністю є МУЗИКА. Рік розпочався з музичного скандалу. Батьків перелякали можливістю “оптимізації” вітчизняних музичних шкіл. Плата за навчання мала злетіти до несамовитих висот. Під удар могла потрапити вся система музичної освіти в Україні. Уряд тоді гарячково шукав гроші, щоб латати бюджетні діри. Вирішили заощадити на школах мистецтв. DT.UA докладно висвітлювало таємний лист першого заступника міністра фінансів А. Мярковського з “видами на майбутнє” художньої освіти. Але, очевидно, в останній момент в уряді згадали, що 2013-й президент оголосив “роком дитячої творчості”. І позадкували. Підвищення оплати, на жаль, все ж таки мало місце, але не в масових масштабах, а точково.

Тим часом, однією з прикметних музичних подій року слід визнати конкурс юних піаністів у столиці: кураторство здійснював росіянин Денис Мацуєв, а гроші дав відомий банк.

Важлива подія року — також конкурс скрипалів у Львові під патронатом Олега Криси. (На жаль, видатний музикант нині переживає тяжкі дні; висловлюємо йому глибоке співчуття і підтримку).

Ще один важливий захід — гастролі Віденського філармонічного оркестру в столиці. У цьому ж переліку — незгасний джазовий бум в Україні (як якісна сироватка від тотальної “попси”).

Ну, а дзвінкими лідерами музичного 2013-го, очевидно, слід визнати двох плеканців гнізда Національної опери України. Прекрасну співачку і чудового танцівника.

Людмила МОНАСТИРСЬКА, яка стала останнім часом “головною Аїдою” світової оперної сцени, продовжувала дисципліновано виступати в рідному Києві. І продажі квитків на спектаклі з її участю зміцнювали бюджетні підвалини головного музтеатру. І на очах, звісно ж, був Денис МАТВІЄНКО, який вимушено залишив колектив. Але зберіг при цьому такт і гідність. Не гримнув дверми, а спробував реалізувати цікаві музичні проекти на батьківщині, хоча він скрізь — бажаний гість. Недавно зібрав балетний аншлаг на “аеродромі” палацу “Україна”. А найближчим часом готує прем’єру сенсаційного балету “Великий Гетсбі” — спільно з композитором Костянтином Меладзе.

Улюбленці публіки

Весь вітчизняний ШОУ-БІЗНЕС 2013-го стежив за лихою долею Костянтина Меладзе. Як і за його серйозними намірами спочатку “вбити”, а потім “відродити” один із найприбутковіших поп-проектів України — нестаріючу “ВІА Гру”. Здавалося б, заспокойся, збери новий дівичник — і назви його… (Гаразд, не розкидатимемося креативом). З іншого боку, ця “ВІА Гра” стала такою собі школою-студією МХАТ для шоу-бізнесу. Майже всі її випускниці — більш чи менш успішні — тепер активні самостійні “співачки”! Ефірам спасу від них немає: Лобода, Бушміна, Мейхер-Грановська, Брежнєва, Сєдокова. Хіт-парад і чудо. У нелегкому протистоянні з продюсером Костюком Меладзе все-таки реанімував 2013-го ту саму вивіску. І спільно з “1+1” зробив гучний міжнародний реаліті-проект “Хочу в “ВИА Гру”. Після впертих пошуків зібрано кістяк нового тріо, де, як завжди, краса приховала решту талантів.

Втім, жіночим обличчям українського шоу-бізу 2013-го слід назвати не відібраних Меладзе дівчат, а… Тіну КАРОЛЬ. На її обличчі в році, що минає, були сльози, воно було затьмарене особистою трагедією. Але сила жити і прагнення співати втримали її — не те щоб на сцені, можна навіть сказати — на світі.

На відміну від багатьох “товарок по цеху”, у Кароль сьогодні пристойний, причому авторський пісенний репертуар. Свого часу дуже слушно вчинила російська примадонна, давши українці Кароль зіркову путівку в життя на конкурсі в Юрмалі. Тепер цю співачку від сонму ефірних бездар різнять і артистизм, і проникнення в суть пісенного матеріалу. Після її концерту ніколи не процитуєш класика — “За эту дешевку людишки охотно платять дорого!”. Е ні, це в жодному разі не “дешевка”, це все-таки естрадна творчість.

І, поза всякими сумнівами, основне обличчя українського шоу-бізнесу 2013-го, а також людина цього року — Святослав ВАКАРЧУК. Абсолютний рекордсмен касових зборів в Україні та за її межами. Квитки на його концерти розлітаються за лічені години. Події всередині й навколо Євромайдану продовжили його рух по висхідній. Його репертуар давно став саундтреком демократичних акцій. Студенти співали його пісні як особисті сповіді і вже як народні хіти: “Вставай, мила моя, вставай”, “Стіна”, інші композиції. Ну а мудрий і зважений текст його звернення до молоді посилив імідж цього артиста як “гуру” національного масштабу.

Євромайданні події, тим часом, не розкололи шоу-біз. Як це можна було спостерігати під час проплачених передвиборних кампаній. Хтось, як, наприклад, Руслана, Сашко Положинський, Тарас Чубай або Бурмака, зробив для себе єдино можливий і усвідомлений громадянський вибір. Хтось щиро співчував здалеку. А хтось просто очікував, “чим же воно закінчиться”, — і ця позиція теж у буттєво-комерційних правилах нашого шоу-бізу.

“Жесті” і видовищ 

Життя на нашому ТЕЛЕБАЧЕННІ — до грудня — котилося системно й передбачувано. Клони і клоуни веселили, пародисти пародіювали, народні таланти “шоуменили”. А бездарні россеріали (зняті в районі Фастова) —домучували.

До серіальних трендів, до речі, чомусь саме 2013-го додався суворий лик Йосипа Віссаріоновича. Його присутність у сукупному серіальному продукті була або лобовою, або опосередкованою, але обов’язковою. Фільми про його родичів, його епоху, його вбивство (переважно на “1+1”) інколи викликали розгубленість. І наводили на тривожні думки про тотальну тугу телевиробників за “сильною рукою”.

Невпевнений тренд телесезону на ключових каналах — проникнення на них обраного якісного закордонного багатосерійного телекіно. На взірець “Шерлока”, серіалу Бі-бі-сі, що став для багатьох уже прямо видатним проектом: завдяки акторам, сценаристам, режисурі, монтажу (фільм показали на “1+1”). А “Інтер” ризикнув показати нішевий серіал “Картковий будиночок” з потужним Кевіном Спейсі — про цинічні ігри політикуму.

Одне слово, все б і далі тривало системно й передбачувано, якби не події грудня. Деякі інформаційні канали (“5-й” і “24-й”) накрутили свої рейтинги до колись немислимих висот — завдяки онлайн трансляціям з гарячої точки столиці. Кажуть, частка аудиторії на “5-му” інколи сягала “п’ятірки”, що в спокійні часи уявити було неможливо. Розширений випуск ТСН на “1+1” теж став рейтинговим фаворитом каналу. Суспільно-політичні події, тим часом, сформували і головний образ українського ТБ 2013-го. І це — не фанерники, не блазні, навіть не Сталін з його почтом. І вже тим більше не попелюшки із десятків однотипних мильних опер. Це реальне ОБЛИЧЧЯ ПРОСТОЇ ЛЮДИНИ… Можливо, і не варто уточнювати, звідки вона приїхала до Києва показати своє обличчя у всіх новинах — з заходу чи сходу? У кожному разі, лик цей виражав біль, тривогу. З нього наче зчитувалася одна крилата сентенція — “І поліцейський кийок інколи вказує шлях!”. Телевізійна журналістика навіть на розважальних поп-каналах у цей період стала активно наступальною. Правда, авторитетний телевізійний експерт Наталя Лігачова (“Телекритика”) зробила важливе й чесне уточнення: “На ТБ — не журналістська революція, це відмашка олігархів висвітлювати події у вільному режимі”. Тобто благодать свободи слова (хоча б на місяць) зійшла не тільки на п’ятірку рейтингових українських телеканалів, а й на їхніх власників, які вочевидь керувалися не так думками про “високе”, як своїми ситуативними політкомбінаціями. У кожному разі, треба пам’ятати: телебачення — це ілюзія… Втім… “Усе ілюзія. І попередні судження — також”.

Експерти-журналісти бліц-підсумків: Ганна ПАРОВАТКІНА, Анастасія ГАЙШЕНЕЦЬ, Ольга КЛІНГЕНБЕРГ, Катерина КОНСТАНТИНОВА, Антон ФІЛАТОВ, Ольга КИЗЛОВА, Ірина МІЛІЧЕНКО, Іван РЯБЧІЙ, Ірина ЗУБАВІНА, Олександр МОСКАЛЕЦЬ, Оксана ЗАГАЙКАЛО, Ганна СТАВИЧЕНКО. 

У матеріалі використано цитати Станіслава Єжи Леца.

Олег Вергеліс, «Дзеркало тижня. Україна», 20 грудня 2013 року