Подаємо інтерв’ю Ірини Гордійчук, «День» із кінорежисером Дмитром Томашпольським.
Час підбивати підсумки. Зокрема і в кінематографі. І найпарадоксальніше, є про що говорити. Є що критикувати, але, що більш приємно, чимало приводів і для гордості. Або, як мінімум, для вдумливого аналізу.
Тільки за останні кілька місяців, наприклад (для сучасного національного кінопроцесу це безпрецедентний випадок!), відбулася низка гучних прем’єр, розмови в пресі про які не припиняються до цього часу. Вкотре порадувала шанувальників і здивувала тих, хто не приймає її творчості, класик українського кіно Кіра Муратова («Вічне повернення»). Викликали шквал критики і легко увійшли в шорт-лист Академії кіномистецтва «Оскар» дебютанти в ігровому повнометражному кіно Олена Фетисова та Серж Аведікян («Параджанов»). З несподіваного боку відкрився актор Віктор Андрієнко, який також ризикнув спробувати сили в режисурі (причому одразу замахнувся на давно забутий і важкий кіножанр, фільм для дітей – «Іван Сила»). Його колега актор Ахтем Сейтаблаєв полонив глядачів і журі Трускавецького міжнародного кінофестивалю, отримавши Гран-прі на цьому кіноогляді («Хайтарма»). А режисери Дмитро Томашпольський та Олена Дем’яненко взагалі стали рекордсменами року, що минає, за кількістю кінопрезентацій («F 63.9 Хвороба кохання», «Я – мобер», «Лариса Кадочникова. Автопортрет»).
– Дмитре, в той час, коли кінокритики теоретизують про відсутність якісного українського кінематографа, практики нарікають на перешкоди, з якими їм доводиться стикатися, приступаючи до роботи над вистражданими сценаріями, ви з Оленою Дем’яненко легко і невимушено проводите вже третю прем’єру за минулі три місяці…
– Четверту (Сміється.), якщо бути точними, цього року! Ти забула про телесеріал «Маяковський. Два дні», який, щоправда, був знятий у Росії ще на початку 2012-го, але затримався з виходом в ефір через певний неформат.
– Тим більше. Чотири великі роботи в абсолютно різних жанрах. Біографічний телесеріал, кінокомедія, документальна комедія і, нарешті, документальний фільм «Лариса Кадочникова. Автопортрет». На ньому хочеться зупинитися окремо, оскільки прем’єра картини відбулася днями і залишила дивовижний післясмак – легкості, ніжності, гармонії…
– Це все завдяки Ларисі. Адже фільм – досить експериментальна робота. По суті, Лариса Кадочникова – мій співавтор, співрежисер. Вона пише свій автопортрет під час зйомок і в буквальному сенсі, і в переносному. Ми лише допомагаємо їй технологічно.
Те, що картину так тепло прийняли перші глядачі, дуже схвально, бо Лариса Кадочникова – унікальна людина, у яку неможливо не закохатися! Особливо, коли дізнаєшся про її життя. Тонка актриса, небесної краси жінка – подібних їй просто не бачив!.. У Ларисі присутня якась особлива магія, я б сказав, інопланетна… Приємно, якщо ми змогли хоча б частково зберегти її неповторність на екрані.
– Експеримент вдався. Більше того, у вас вийшло здивувати багатьох, навіть тих, хто добре знає життя і творчість Лариси Кадочникової. Чого вартий лише фрагмент фільму, де вона вперше з’являється на екрані!..
– Так, це наша гордість! Ми знайшли в архіві ВДІКу навчальну роботу Джемми Фірсової «Останній листок» за О’Генрі. Коли побачили, що художника грає зовсім молодий, худий Отар Іоселіані, сьогодні всесвітньовідомий кінорежисер, у нас щелепи відвисли! (Сміється). До речі, ці кадри виявилися сюрпризом і для самої Лариси – вона забула, хто тоді був її партнером!.. Адже це звичайнісінька студентська картина, ніхто і не припускав, що через багато років вона стане справді золотим фондом кінематографа.
– Лариса Кадочникова знялася і в невеликій, але дуже симпатичній характерній ролі у вашому з Оленою Дем’яненко фільмі «F 63.9 Хвороба кохання», прем’єра якого відбулася в межах кінофестивалю «Молодість». Це комедія. Жанр непростий сам по собі, а в цьому випадку ще й тема небезпечна – аналіз такого загадкового почуття, як кохання, коли є реальна можливість смішне перетворити на вульгарне…
– І ми надзвичайно вдячні Ларисі за її участь у картині! Як і багатьом іншим нашим друзям – чудовій актрисі Світлані Крючковій, акторові і режисерові Толі Матешко, дебютанту в кіно, арт-директору Одеського кінофестивалю Аліку Шпилюку – за їхню згоду працювати в цьому проекті. Адже вони прекрасно розуміли, на який ризик ідуть! Спочатку, на рівні сценарію, було абсолютно незрозуміло, чим закінчиться ця авантюра. На Заході (у Франції, Бельгії, Данії, інших країнах) виносити подібні інтимні теми на екран – норма. У нас же ще років 30, а то й більше, за них будуть братися з побоюванням.
– До речі, код F 63.9, який, як ви стверджуєте, вчені присвоїли хворобі під назвою «кохання», це достовірна інформація чи вигадка авторів?
– Абсолютно достовірна. Про те, що Всесвітня асоціація охорони здоров’я присвоїла коханню код хвороби F 63.9, ми дізналися зовсім випадково, вже в процесі роботи над фільмом. Спочатку картина називалася просто «Хвороба кохання». Ми придумали цю історію досить давно. Там існувала ключова фраза, яку зараз вимовляє наша героїня Олександра (її грає французька актриса Ніна Сол): «Найщасливіша пара, яку я зустріла в житті, познайомилася у мене під кабінетом», а вона – венеролог. «Вона хворіла на сифіліс, їх прозвали Ромео і Джульєттою, зараз у них діти»… Так, визнання кохання хворобою – реальний факт. Нам ця інформація здалася цікавою, і ми вирішили, що вона може стати приводом для комедії.
– Все повертається на круги своя. Після вимушеної «еміграції» до Росії, де ви з Оленою Дем’яненко працювали довгих 12 років, в Україні знову знімаєте кіно в жанрі комедії, з якого, власне, починалася творча біографія обох…
– Істинна правда. Фільм «F 63.9 Хвороба кохання» зроблений у тій же стилістичній манері, в якій ми вже працювали. Ми з Оленою називаємо його шуто-трагедією. Цей жанр придумав Іван Андрійович Крилов, а французи подібне дійство ще в XV столітті називали «соті» – блазнювання, валяння дурня, за якими ховається щось сокровенне або мудре. І нам здається, що прямолінійно про такі серйозні речі, як кохання, наприклад, говорити не можна, нашим завданням було зробити це легко, весело і, по можливості, смішно. Звичайно, ми ризикували. Немає сумніву, ще почуємо не тільки компліменти, а й обурену критику (Сміється.)…
– Наскільки я знаю, картина скоро з’явиться в кінотеатрах, буде привід подискутувати…
– Ми вже знаємо точну дату – 14 лютого, День святого Валентина. Звичайно, для нас з Оленою це величезна подія. Адже майже за 20 років роботи в професії ми були позбавлені такої можливості. Навіть уявити собі не могли, що в кінотеатрах, на великому екрані, демонструватимуться українські фільми! А перед від’їздом до Росії, коли національне кіновиробництво, кінопрокат зійшли нанівець, самостійно їздили країною, показуючи свої картини, проводили творчі зустрічі. Афіші (збереглися фотографії) малювали теж самі. Фарбою, кольоровими олівцями…
Сьогодні ситуація в українському кіно докорінно переломлена. Ми майже щотижня ходимо на прем’єри фільмів колег, регулярно проводимо пітчінги – плануємо майбутнє національного кінематографа, і це так здорово! Сьогодні вже готові 20 стрічок (я володію інформацією), які незабаром з’являться в кінотеатрах! 20!.. Їх будуть хвалити або сварити, але це, за гамбурзьким рахунком, не так важливо. Найголовніше, що фільми українських режисерів побачать сотні, тисячі глядачів!
Більше того, я неодноразово говорив про це, зокрема і на нещодавній прем’єрі в Будинку кінематографістів, але повторюся: в процесах, що відбуваються за останні роки в кінематографі країни, ще не до кінця оцінену роль грає одна конкретна людина – голова Державного агентства України з питань кіно Катерина Копилова. Повірте, мине зовсім небагато часу і навіть її опоненти зрозуміють, що завдяки діям Катерини Олександрівни повільно, але невідворотно відновлюється зв’язок між колишньою славою українського кінематографа і, по суті, щойно народженим новим кіно XXI століття. Вже й сьогодні багато моїх колег успішно представляють свої проекти на міжнародних кінофестивалях, а за якийсь час, упевнений, ми будемо на рівних конкурувати з метрами світового кінематографа. І своє вагоме слово, безперечно, скажуть дебютанти – молоді, яскраві й зухвалі.
Ірина Гордейчук для «Дня», 29 грудня 2013 року