Антон Філатов, “Дзеркало тижня“

Українські фільми виходять у вітчизняний прокат доволі безсистемно. Навряд чи у графіках виходу побачиш сезонний або якийсь інший чинник. Документальні стрічки змінюються артхаусними, після чого можуть бути якісь аматорські картини або навіть телефільми. 

Зрідка в цьому переліку з’являється якийсь жанровий фільм. Інколи навіть висококласний. Зазвичай касові збори однієї такої стрічки перевершують сумарний бокс-офіс решти наших фільмів — в українському прокаті.

Так було, наприклад, торік, коли воєнна драма “Незламна” (реж. Сергій Мокрицький) лише за перший вікенд зібрала у вітчизняних кінотеатрах 4,5 млн грн. І це було більше, ніж загальний бокс-офіс решти 23 українських фільмів, котрі виходили на екрани кінотеатрів у 2015-му.

Схожа ситуація склалася у 2014-му. Тоді в прокат вийшло 16 українських стрічок. Однак 75% сумарних зборів усіх цих прем’єр забезпечили переважно комп’ютерний фільм жахів за мотивами Миколи Гоголя “Вій” (реж. Олег Степченко), а також романтична комедія “Кохання у великому місті 3” (реж. Марюс Вайсберг).

Окрім того, що згадані вище стрічки показують хороші касові результати, вони ще й доводять: українське прокатне кіно може окупатися й навіть інколи (о диво!) приносити прибуток. А завважте ж — до 2014-го таких прикладів, практично, не було.

Із прем’єр 2016 року непогані результати зборів показала комедія “#Selfieparty” (реж. Любомир Левицький). Тільки за перший вікенд вона зібрала в наших кінотеатрах близько 2,5 млн грн.

Здавалося б, усім зрозуміло, що масовий глядач завжди віддає перевагу жанровому кіно. Це на кшталт аксіоми, яку не треба доводити. І якщо в Україні не знімають таких фільмів (причому самі), то просто ми віддаємо вітчизняного глядача в обійми іноземним продюсерам, кінотехнологам, режисерам. Що теж добре, але доти, доки є азарт і можливості хоч якось утверджувати національний продукт на національному ринку.

Кожен успішний бокс-офіс закордонного бойовика, комедії або страшилки в Україні, очевидно, слід розцінювати нашим кінематографістам ще й як особисту поразку. Адже, уявімо неможливе, на місці деяких жанрових іноземних фільмів могли б бути вітчизняні. І тоді гроші від проданих квитків не йшли б кудись, а залишалися б тут, створюючи бодай якусь основу для зйомок нових жанрових фільмів.

Але поки що на кожен із перелічених вище більш-менш успішних українських фільмів припадає по сотні не менш касових іноземних.

Зрозуміло, мрії про конкуренцію на цьому кінополі — всього лише мрії. Однак сьогодні в запуску й на фінальній стадії виробництва перебувають кілька картин із помітними ознаками “жанровості”, тобто потенційний інтерес до них начебто гарантований.

Мова про зйомки українського фентезі (“Сторожова застава”), чорної комедії (“Шлях мерця”), а також історико-драматичного фільму (“Жива”). Більше про них читайте тут:

• “Сторожова застава”: ще один конкурент у стані “Гаррі Поттера” 
• Савиченко, Вересень, “Мрець”: зустріч у дорозі
• Ні, я “Жива”! Доля жінки на тлі УПА

Антон Філатов, “Дзеркало тижня“, 20 травня 2016 року, №18