Ні, я «Жива»! Доля жінки на тлі УПА

Жива

На осінь 2016-го заплановано прем’єру довгоочікуваного українського фільму від режисера Тараса Химича — “Жива”. 

Катерина Константинова, “Дзеркало тижня

Розголос про “Живу” неабиякий — і на Заході України, і в центрі. З’явилося немало телерепортажів зі зйомок. 

Справді, в основі фільму — унікальна постать і драматична доля. Героїня картини – жінка з Івано-Франківщини Анна Попович: її поневіряння, її боротьба, її кохання. Головну роль у фільмі виконує актриса Івано-Франківського театру ім. І. Франка Ольга Комановська. Головна чоловіча роль (сотник УПА, якого зрадники передали до рук чекістів) — у Ростислава Держипільського, актора й режисера, художнього керівника Івано-Франківського театру ім. І. Франка. 

Зйомки відбувалися на Прикарпатті, безпосередньо в горах, тобто в тих місцях, де в середині ХХ ст. і розгорталася драматична історія життя Анни Попович. 

Для Тараса Химича ця стрічка — дебют в ігровому кіно. Досі в доробку режисера були відомі документальні проекти, такі як “Золотий вересень”, “Срібна Земля”. А також масштабний кінопроект (до якого входять 34 інтерв’ю з очевидцями та учасниками боротьби УПА) — “Хроніка Української Повстанської Армії 1942—1954”.

“Про Анну Попович я дізнався зовсім випадково, — розповідає “Дзеркалу тижня” Тарас Химич. — В Івано-Франківську відбувалася презентація нашого документального фільму “Срібна Земля”. І тоді хтось підійшов до мене й сказав: мовляв, вам треба поїхати в село Залісся, де мешкає одна жінка, котра вразить своєю історією… 

Згодом ми дізналися, що та жінка вже в досить поважному віці. І спочатку навіть не думали про художнє кіно. Втім, поїхали в Залісся Золочівського району. 

Зайшли в її хату. Виявилося, вона жила сама… Інвалід… Майже не рухалась. Нам довелося в її хаті зробити справжню студію, щоб людина відчула себе в той момент важливою і молодою. 

Отож, вона сіла в крісло й почала розповідати свою історію. А ми в процесі зйомки ставили тільки деякі питання. Запитували про визвольний рух, про особисті моменти. Вже коли прощалися, вона сказала: “Ти ще раз до мене приїдеш, якщо хочеш почути мою справжню історію…”

Так вона й розповідала свою життєву історію, яка лягла в основу фільму. Від неї отримали дозвіл на екранізацію цієї історії. Власне, вона розкривала такі подробиці, про які раніше нікому й ніколи не говорила публічно! Хоч у пані Анни завжди була мрія: поділитися сокровенним… Згодом вона дала благословення на нашу картину. На жаль, сама Анна Попович уже померла. Вона всього місяць не дожила до своїх 90 років”. 

Двохрічне спілкування з пані Анною дуже вплинуло на режисера. У його фільмі — її нещасливе кохання, її доля в лещатах жорстокої історії… Одне слово — справжня особиста драма на тлі історії Західної України. І в цієї жінки, і в деяких інших, таких, як вона, не було “перепочинку”, аби розслабитися й насолоджуватися життям…

Основні локації зйомок — гори Горгани. Фільм створювався безпосередньо у тих місцях, де й розгорталася реальна історія. 

“Ці дикі кам’янисті гори, як тайга, межують із Закарпатською областю, саме там проходить кордон між Галичиною і Закарпаттям, — розповідає режисер. — Уже після першого відзнятого матеріалу ми приїхали до Анни й показали їй фотографії з Горган. У неї на очах були сльози… 

Активна фаза наших зйомок — літо 2015-го. Так, інколи було дуже складно. Одного разу, наприклад, у нас не збіглися локації, зламалась машина. До того ж це справжні гори, в яких водяться ведмеді. Напередодні в тих місцях ведмедиця розірвала корову, бо мисливці вбили її ведмежа… 

Одного разу була дуже складна зйомка (задіяно 40 людей, їхали кількома машинами). І випадково заїхали в урвище між горами… Відтак, зйомка не вдалася, люди заблукали. Було складно і психологічно, і фінансово. Але минув час, і ми знайшли дорогу. 

Отож вважаю, що в усьому треба шукати позитив. Наприклад, навіть затримки у знімальному процесі дали більше часу, щоб познайомитися з місцевими людьми. Адже життя в місті і в глибині Карпат — дуже різне. Городянину в тій місцевості доводиться ламати своє “я”, проникаючи в життя людей, у їхню філософію”.

Створення такого проекту, як “Жива”, — досить дорога й фінансово витратна справа. Як каже режисер, доводилося самим інвестувати у власну ж творчу роботу. Потім підключилися друзі, партнери, згодом — Львівська обласна рада, яка виділила кошти на дозйомки. Велика партнерська робота у просуванні “Живої” — з боку Володимира Правосудова, Віталія Докаленка. 

Але, звісно, без самого Тараса Химича нічого б не зрушило з місця. Сам Тарас навчався в Америці, займався живописом, скульптурою. Аудиторію своєї майбутньої кінороботи він бачить десь у межах 16+. Каже, що хоче відійти від стереотипів поетичного кіно, а, навпаки, зробити динамічний фільм з таким же динамічним монтажем. На думку Тараса, фільм має стояти осторонь пафосу й політики, адже у центрі — доля людини, живої і нескореної. 

“Доля цієї жінки — вже готовий сценарій. Жоден сценарист на зміг би придумати таке життя, як у неї. Ми до Анни привозили акторів. І вона, побачивши нашу героїню, схвалила вибір. Перед цим казали акторці Ользі Комановській: “Нехай Анна сама тебе й вибере”… 

Пам’ятаю, коли їхали в ті місця, де мешкає героїня, то довелося йти шість кілометрів полем пішки в люту хурделицю. Але ця жінка й сама жила в “хурделиці”. Людина і Бог… Вона помолилась, і їй принесли їсти. Вона побачила Олю, помолилася, Оля розплакалася, пожартувала… 

Люди Карпат дуже позитивні. Не люблять надмірних драм, завжди жартують, щоб усе було легко, цікаво. 

Вона й мені казала: “Знаю, що ви документалісти, а художнє кіно не можна знімати як документальне, там має бути кохання, переслідування…” 

Вона це розуміла, хоча, звісно, якоїсь профільної освіти не мала. Взагалі, в неї було чітке розуміння всього сущого: ця людина ніби наперед знала, що буде далі в Україні. До війни вона нас ніби готувала психологічно. Не залякувала, але старалася допомогти. 

Вона молилась — і до неї приходили сни. Але розповідала вона свої видіння лише вибраним людям. 

Одне слово, мала особливу культуру — попередити, не говорити нічого однозначного, щоб людина сама згодом прийняла рішення. Це була жінка великої внутрішньої культури. Нам, молодим, з нею було надзвичайно цікаво”. 

До “Живої” вже зараз прикута увага багатьох кінофестивалів, зокрема “Молодості”.

Саундтрек до фільму написав Сашко Положинський. У цьому ж саундтреку задіяна американка Брія Блессінг, яка нині мешкає у Львові (вона співає українською, хоча сама американка).

На думку авторів, “Жива” має зацікавити широкий загал глядачів. Як каже Тарас Химич, люди підуть у кіно, бо їм буде цікаво зачепити і струни української історії, і струни власної душі. 

Катерина Константинова, “Дзеркало тижня“, 20 травня 2016 року, №18