19 липня 2016 року відбулася світова прем’єра фільму «Моя бабуся Фані Каплан» Олени Дем’яненко. Картину включено до конкурсу національних повнометражних стрічок 7-го Одеського МКФ.
Сергій Тримбач, голова НСКУ
Вщерть заповнений великий глядачевий зал кінотеатру «Родина» схвально прийняв нову стрічку, робота над якою тривала три роки.
Легендарна Фані Каплан 1918 року нібито стріляла у Володимира Леніна… Нібито, бо тепер є чимало підстав думати по-іншому – Фані (вона ж Фейга) стала жертвою пристрасної, майже божевільної любові до анархіста, потому есера і вже далі більшовика-чекіста Віктора Гарського. Катерина Молчанова і грає саме це – самозречену любов до чоловіка, який спершу стає винуватцем її 10-літньої каторги, а 1918-го знову підставляє її, запрошуючи на побачення до заводу Міхельсона, де виступав вождь пролетарської революції.
Інша іпостась чоловічої, мужчинської природи локалізовані в образі лікаря й водночас брата Леніна Дмитра Ульянова. Відомий режисер Мирослав Слабошпицький у цій ролі акцентує м’якість натури, навіть беззахисність. Він так само самозречено любить Фані – не отримуючи навзаєм нічого. Словом, інтелігент – з породи, яку брат його не шанував. У цьому світі виживають тільки отакі шакалисті, отакі звіроподібні як Гарський (Іван Бровін) чи сам Ленін (у цій ролі російський актор і великий симпатик України Олексій Девотченко, який загинув у Москві за загадкових обставин).
Автори фільму використали одне із свідчень того, як підліток Володя Ульянов виступив у ролі Некрасовського діда Мазая, рятуючи під час повені зайців. Ага, тільки кожен заєць отримав від майбутнього дєдушки Леніна по голові…
У підсумку це народжує блискучий фінальний образ – зайці рятуються од новітніх «мазаїв» уплав. «Ця плавба у вас виглядає неправдоподібно», – дошкулила після фільму одна із глядачок. «Ви маєте рацію, – негайно відреагував співсценарист і продюсер картини Дмитро Томашпольський. – У природі зайці взагалі не плавають». Мистецька умовність, так.
Картина про те, як мені видається, що революції (а тероризм є їх складовою) як повені – нищать саму основу життя. Примушуючи нас, людей з нормальною психікою і мораллю, кучкуватись на острівках у надії, що підпливе добрий «дєдушка» і стриб-стриб до нього у човен – і порятовані.
Ага.
У кожної революції – свій Мазай, який обіцяє вивезти нас на велику і щасливу землю, на молочні ріки і кисільні береги. Та підпливає такий дєдушка, і ми вже от-от зробимо стриб-стриб – як хрясь по голові прикладом гвинтівки… Ось же недавно теж були в нас революції, аж дві, і до нас щоразу пливли наші мазаї…
Не вміємо ми плавати, а доведеться, мабуть, – не в човен дєдушки-революціонера, радетеля народно-заячого щастя, а у воду стрибати.
Плавати не вмієте? Так учімося, коли жити хочете. Он же в Олени Дем’яненко вони попливли.
От, а ви кажете, що фільм зроблено на історичному матеріалі.
Сергій Тримбач, НСКУ, 20 липня 2016 року