У Будинку кіно відбувся вечір спогадів про Рафаїла Нахмановича та презентація його автобіографії

Nahmanovich

23 січня 2014 року, в день народження Рафаїла Нахмановича в Будинку кіно відбувся вечір спогадів про видатного українського режисера-документаліста та презентація DVD-збірки його фільмів і автобіографії «Повернення в систему координат, або Мартиролог метека».

Рафаїл Нахманович здебільшого працював на студії «Укркінохроніка», де зняв, зокрема, такі фільми, як «Про друзів-товаришів…» (1975), «Євшан-трава Михайла Сікорського» (1987), «Віктор Некрасов» (1991-1992), «Минуле?..» (1995). Усі ці фільми увійшли до DVD-збірки, яку разом із книжкою підготувала та видала родина Рафаїла Нахмановича. Галина Нахманович, дружина режисера, розповіла, що книжка являє собою сценарій документального кінороману – про роботу, сім’ю, формування світогляду, про друзів і людей, якими Рафаїл Нахманович захоплювався.

Голова Національної спілки кінематографістів України Сергій Тримбач відзначив: «Зізнаюся, до 1985 року я роботи студії «Укркінохроніка» практично не дивився, вважалося «ну що там дивитися?» – ретроспективно сажу, що це була хибна точка зору, але так було. Та пізніше почали з’являтися фільми і молодшого, і старшого покоління, які неймовірно вразили, спричинили величезний резонанс у суспільстві. А Рафаїл Нахманович і до перебудови був небоязким, захоплювався, наприклад, Віктором Некрасовим, людиною в чомусь співмірною з Сергієм Параджановим за кількістю кисню свободи в легенях».

Поділився спогадами про свого товариша режисер-оператор Олександр Коваль: «Рафаїла Нахмановича в нас на студії всі називали Рафа, тільки один я не міг собі дозволити такої розкоші… Мені дуже прикро, що зараз із нами немає Рафаїла Ароновича, а то ми б із ним пішли на Майдан. Рафа – це вічний революціонер.

На «Укркінохроніці» ми всі курили під портретом Довженка – як на кухні, перемивали кісочки радянській владі. Я, тоді ще молодий, прибігаю, теж закурюю, слухаю сміливі, як на ті часи, балачки. І раптом до слова почав декламувати: «К концу семидесятых годов современникам казалось вполне очевидным, что Россия больна» – всі затихли. Рафаїл Аронович дивиться на мене: «Звідки?», – а я продовжую: «Спорили лишь о том: какова болезнь и чем ее лечить?», – Рафаїл Аронович повторює: «Звідки це?!», – «Тріфонов, “Нетерпение”», – «А де ви взяли?!», – я дістаю з портфеля, точніше, з дипломата – ми тоді всі їх носили, – свіже число «Нового мира», щойно з пошти, це єдине, що я встиг прочитати…

Мало того, що Hафаїл Аронович був філософом, у нього ще й було відмінне почуття гумору. Рафа прийшов на кіностудію році в 62-63-му – бо я прийшов у 63-му. І мене, як і Рафу, приймав керівник відділу кадрів, такий собі Терентій Миколайович, він був полковником – весь в орденах. Рафа мені розповідав, як Терентій Миколайович дивиться його направлення з Київського театрального інституту ім. Карпенка-Карого, читає: «Нахманович Рафаїл Аронович… Національність: єврей. Правда?», – Рафа каже: «Так» – «Ага, зрозуміло. Спеціальність… Що це таке, не розумію?» Рафа каже: «Те-ат-ро-зна-вець». Полковник: «Єврей?», – «Ну так, я ж сказав» – «Слухай, нахрін тобі це потрібно? Давай запишемо товарознавець». Так у нього і було записано в трудовій книжці.

Рафу боялись усі, і «нагорі» теж: «А що він сказав? А що він мав на увазі?..» Проста, елементарна картина про Пушкіна в Одесі спричинила приїзд чорної волги, яка Рафу кудись відвозить… По поверненні він розповідає: «Ви не повірите, вони в Пушкіні знайшли Віктора Некрасова!», – «А куди Вас возили?», – «До міського відділення КДБ». Якийсь час його туди возили щодня, як на роботу.

Коли ми ховали Рафаїла Ароновича, їхали на Лук’янівський цвинтар, сонце визирало з-під «олівця» (телецентр у Києві – прим.), а на зустріч нам по всій дорозі транспаранти – просто в обличчя: «Любіть Україну! Любіть Україну! Любіть Україну!». Рафа її любив».

Після показу уривка з фільму «Єврейський цвинтар» (премія «Ніка»), виступив один з його героїв, президент Єврейської Культурної Асоціації Роман Спектор, який приїхав на вечір з Москви: «Спершу я не зрозумів, звідки у книжці взявся підзаголовок «Мартиролог метека», тобто чужинця. Пізніше я збагнув, що в цьому є певна естетична позиція, лукавство – Рафаїл Нахманович ніякий не чужинець. Він ніколи не намагасвя дистаціюватися від передмету своїх зйомок. Книжка написана в сповідальній манері, щоб виправдати позицію метека, а насправді ж режисер був повністю занурений в матеріал, в історію, в обличчя героїв…

Хороше документальне кіно виходить на рівень художнього свідоцтва, а хороший художній твір через якийсь час перетворюється на документ епохи. «Єврейський цвинтар» і є таким фільмом».

НСКУ, 31 січня 2014 року