Дмитро Десятерик, «День»

У Майдану є не тільки свої музика чи живопис, але й своє кіно. Об’єднання «Вавилон 13» з’явилося в перші дні повстання цілковито стихійно: режисери, кінокритики, оператори, зібравши все доступне обладнання, отаборилися в Малій залі столичного Будинку кінематографістів і почали робити свій екранний літопис подій. Назву взяли від класичного фільму Івана Миколайчука «Вавилон ХХ».

Група знімає короткометражки від 20 секунд до 6 хвилин, викладаючи їх на власному телеканалі Babylon’13 на сайті youtube.com. Інколи це добірки моментальних інтерв’ю з мітингарями, інколи — короткі портрети (наприклад, кримського татарина Аділя, котрий приїхав на Майдан готувати плов). Чорно-біла елегійна мініатюра про те, як різні демонстранти співають гімн України, сусідить із динамічними замальовками масових безладів, соціальна реклама, присвячена Дню прав людини, — зі зворушливою історією порятунку хворого голуба майданівцями, музичне відео концерту закарпатських музикантів-гудаків перед кордонами міліції — із заворожливими вісімдесятьма секундами нічного виступу юної піаністки для нинішніх мешканців мерії. Всі ці, інколи тривожні, інколи дотепні, інколи ліричні мініатюри, насичені десятками облич і характерів, складають захопливу хроніку повстання.

Кістяк групи склався ще під час роботи над нашумілими альманахами «Мудаки. Арабески» і «Україно, гудбай». Я поговорив із лідером та співініціатором всіх трьох проектів, режисером Володимиром Тихим.

— Як почався ваш «Вавилон»?

— Тільки-но Мустафа Найєм побіг на Майдан, організував там перші протести. В ту ж ніч ми вирішили, що ми творці — і маємо творче підходити до ситуації. Різні ідеї носилися, але 30 листопада, коли студентів розігнали і люди почали збиратися на Михайлівській площі, ми просто зрозуміли, що треба брати камеру і щось уже робити. Прийняли резолюцію, назбирали техніки, сіли на мікроавтобус, приїхали на Михайлівську ввечері 30 листопада і почали знімати людей, які розказували, чому вони сюди прийшли — так з’явився наш перший фільм «Пролог». Вийшло чудово, було відчуття, ніби Україна виграла чемпіонат світу по футболу, тобто відбувалося щось велике, потужне і водночас небачене. Люди прийшли, переборовши себе, свій страх, і від цього отримали шалений імпульс адреналіну, тому «Пролог», хоча триває лише три хвилини, є насиченим, енергійним. Того ж ранку я домовився з Сергієм Тримбачем (голова Національної спілки кінематографістів. — Д.Д.), що нам дадуть приміщення. Тож тепер у нас був штаб, почали підтягуватися люди, привозити техніку. Підкреслю: це абсолютно стихійно виникло, люди самі себе організували на волонтерських засадах. Зняті фільми пускали на Фейсбук, на youtube.com. Окремо задіяли — слава Богу, є зв’язки — новонароджене Громадське телебачення, котре показувало наші роботи.

Ми ставимо для себе певні завдання. На даний момент в ефірі — самі новини, доповнені коментарями політиків та громадських діячів. Загальна налаштованість — апокаліптична, акцент на гарячих точках, на протистоянні. Вся ситуація фарбується дещо одноманітно, я б сказав навіть, негативно. Але ж зараз, навпаки, відбуваються дуже хороші речі. Суспільство прокинулося, воно формує нове уявлення про себе і здобуває самоповагу, котрої йому шалено бракувало.

— Як ви працюєте?

— Обговорюємо конкретні ідеї, а потім цей проект реалізується, або не реалізується з певних причин. Автор прийшов, ми поговорили, якусь техніку він узяв, щось із собою вже мав. Режисер, оператор, або декілька операторів і режисерів відправляються у, так би мовити, поле. Вони щось бачать, фільмують якісь історії, повертаються, з відеоінженером це монтують. Багато сюжетів генеруються прямо тут, у штабі, в нашій групі. Деякі речі ми організовуємо — наприклад, знімаємо хоровий спів дівчат для «беркутівців».

— Що ж у вас виходить у підсумку — якщо говорити про жанр?

— Це художня документалістика. Багато матеріалів знято в гарячих точках Києва. Але це не самий екстрім, який і так можна побачити в мережі, а й більш камерні замальовки — і в них проявляється більш емоційне, чітке та якісне уявлення про події, аніж просто фіксація того, як хтось когось б’є.

— До речі, про бійки. На твою думку, чому протести цього разу мають доволі агресивний характер?

— Справді, рівень агресії нашого суспільства помітний — що у звичайної людини, що у тих, хто працюють у силових структурах. Розумієш, це система. Ми відчуваємо її ще з дитячих років. Вона травмує, принижує людину, у відповідь людина відчуває агресію, бажання вчепитися зубами у горло. Потрібно цю агресію давити, не давати можливості їй вибухати у подіях, які потім дискредитують мирний протест завдяки помноженню через мас-медіа.

— У чому ваше соціальне надзавдання?

— Ми прагнемо підштовхнути людей. Ситуація розгортається шаленими темпами. Ось був на Громадському телебаченні, спілкувався з дівчиною, що допомагала створювати його, — і вона каже, що те, що в них відбулося за ці три-чотири дні, вони планували тільки на третій рік свого існування. Сьогоднішні політичні сили — це просто бізнес-проекти. І люди це розуміють, і є нормальний здоровий процес, коли суспільство прокинулося і воно вже не є інфантильним, а хоче брати відповідальність на себе. Ось наші історії мають показати, що суспільство прокинулося. Маленькі фільми й інтерв’ю, здається мені, роблять своє діло. Поправлю: ми не те що підштовхуємо — намагаємося відрефлексувати та закріпити ситуацію, аби не розгубити те, що в нас уже є.

— Що далі? Яке майбутнє ти бачиш для «Вавилону 13»?

— Ми разом і до кінця, як кажуть на Майдані. Наразі, як на мене, здоровий глузд взагалі пішов з телебачення, однак він може з’явитися в мережі, де люди бачать маленькі історії, котрі робляться тут і зараз, і адресовані саме тим соціокультурним групам, які зараз перейшли в Інтернет. Інтернет-бачення чи щось подібне… Ми працюємо за іншим принципом, аніж ТБ. Наші міні-серії — з одного боку, про щось головне, що веде людей, з іншого — про їхнє повсякдення, про їхні роздуми та рефлексії. Тож «Вавилон 13», на мою думку, має вилитись у щось більш серйозне, можливо, у повнометражний фільм про ці події, або оформитися в інтернет-канал, який розказуватиме не тільки про Майдан, але й про соціальне життя. Взагалі, майбутнє мас-медіа здається мені саме таким.

— Якщо ж говорити про майбутнє більш загально…

— Я налаштований оптимістично. Мені здається, що Майдан — це закономірна річ. Не треба його сприймати як щось виняткове. Ця революція свідомості українців потрібна, аби та піна хапуг і брехунів, що диктувала свій світогляд нашому суспільству, зникла — і багато речей тоді стане не те що б європейського, але хоча б людянішого формату. Чудово, що це відбувається.

Дмитро Десятерик, «День», 12 грудня 2013 року