Директор Департаменту культури КМДА Діана Попова висловила власну позицію щодо оренди кінотеатру «Київ».
Це лонгрід, попереджаю. Бо наболіло.
За останні декілька днів мені настільки набридло підписувати листи з “позицією департаменту культури по кінотеатру “Київ”, що вже хочу поділитися своєю власною позицією.
Пригадайте, кияни, 90-ті з переходом в нульові і згадайте які кінотеатри були тоді і скільки з них залишилося сьогодні. А головне, пригадайте місце розташування всіх тих, які зникли в якості кінотеатрів. Пригадали?
Правильно, бо це найцентральніші місця: Україна, Дружба, Орбіта, Кінопанорама, Зоряний, Довженка – це перші, що спадають на думку. Чому не були цікаві маленькі дитячі кінотеатри і великі, але в спальних віддалених районах? Правильно – економіка. Бізнес завжди “виколупує родзинки з булок”, бо це вигідно! А залишає комунальному майну все решта – робіть, що хочете. Але після цього бізнес приватизовує майно, розуміє, що кінобізнес складний і не такий рентабельний (або навіть зовсім збитковий) в цих приміщеннях, а потім за законами жанру перепрофілює це приміщення під магазини, готелі, ресторани, клуби і т.д. Я щось нове розповідаю? Хтось цього не знав???
Коли мене призначили на цю посаду в 2014-му році, КП “Київкінофільм” було збитковим, а кінотеатри, які в нього входять майже всі були в жахливому становищі в плані матеріально-технічної бази. Але навіть в цьому випадку серед 15-ти кінотеатрів були свої родзинки, які намагалися і завжди намагатимуться виколупати з булки, бо саме ці кінотеатри здатні генерувати прибуток, коли решта дай Боже, коли вдається вивести в нуль (це не взимку, звичайно).
Ми розробили велику інвестиційну програму, щоб залучити інвесторів через конкурс, працювали над цим декілька років і знаєте що? Нікому не цікаво вкладати в культуру, майже всі пропозиції зводяться до того, щоб знести стару будівлю кінотеатру і побудувати ТРЦ з кінотеатром в середині, а місту просто заплатити гроші, не залишивши комунальної власності. Це такі економічні реалії, щоб всі розуміли. Я права Анна Свириденко, Олесь Маляревич, Михайло Буділов? І повірте, не факт, що через 5 років цей приватний кінотеатр не змінить профіль діяльності (приклад України і Кінопанорами вам в поміч).
То чому ж, скажіть мені будь-ласка, коли одне з найуспішніших комунальних підприємств, завдяки Денис Хомич, яке за три роки просто небувалий прогрес демонструє в ревіталізації всіх кінотеатрів комунальної форми власності, розвитку і демонстрації того, яким ефективним може бути місто в особі комунального оператора, якщо не красти, не доводити свідомо до руйнації будівлі з метою приватизації за копійки, вся “стурбована громадськість” не тішиться, що врешті майно залишиться точно в місті в добрих руках і профіль точно буде збережений, і фестивальна історія точно продовжиться???
Я сама знаю відповідь – бо немає довіри до влади в цілому і до окремих її представників зокрема. Я просто не виключення. Правда Пилип Іллєнко, правда Іван Козленко, правда Олег Вергелис (Oleg Vergelis)??? Мені шкода і так – мені неприємно 😔
Рішення щодо подальшої долі кінотеатру “Київ» прийматиму не я, але тепер принаймні ви всі знаєте мою думку.
Діана Попова, 11 січня 2019 року
Короткий «лонгрід» Діани Попової, на жаль, сповнений риторики, але позбавлений конкретики і мало стосується ситуації, що зараз розгортається навколо діяльності кінотеатру «Київ», багатолітньому орендарю якого не продовжили договір оренди.
1. «Пригадайте, кияни, 90-ті з переходом в нульові і згадайте які кінотеатри були тоді і скільки з них залишилося сьогодні. А головне, пригадайте місце розташування всіх тих, які зникли в якості кінотеатрів. Пригадали?», – пише Діана Попова.
Пригадали. Кінотеатр «Київ» у цей час зробив капітальний ремонт і відтоді вже майже два десятки літ продовжує працювати кінотеатром, до того ж, орієнтованим на мистецький кінематограф. То ж згадка про те, що низка кінотеатрів Києва за цей час зникла, є емоційною маніпуляцією, яка не має стосунку до ситуації кінотеатру «Київ». Адже у продовженні оренди відмовляють тому, хто підняв кінотеатр з попелу пострадянської руїни і продовжує підтримувати його функціонування саме як кінотеатру.
2. «Нікому не цікаво вкладати в культуру, майже всі пропозиції зводяться до того, щоб знести стару будівлю кінотеатру і побудувати ТРЦ з кінотеатром в середині, а місту просто заплатити гроші, не залишивши комунальної власності. Це такі економічні реалії, щоб всі розуміли», – просвічує Діана Попова.
Економічні реалії такі, що малі кінотеатри дійсно є менш економічно вигідними, аніж багатозальні, розташовані у ТРЦ, або й невигідними взагалі, особливо, якщо мають один екран. Але ці загальні економічні реалії жодним чином не стосуються долі кінотеатру «Київ», орендар якого два десятки літ організовував діяльність кінотеатру як, власне, кінотеатру, і не змінював його кінематографічний профіль.
До речі, ще однією економічною реалією є те, що держава – неефективний власник. І комунальне підприємство (особливо в умовах українського законодавства) – завжди знаходиться у гіршому становищі за приватне.
3. «Бізнес завжди “виколупує родзинки з булок”, бо це вигідно! А залишає комунальному майну все решта – робіть, що хочете», – зазначає Діана Попова.
Комунальне підприємство – це теж бізнес. Нехай і своєрідний.
Тож ідея непродовження договору оренди чинним орендарям кінотеатру «Київ», які достойно обладнали кінотеатр, сформували його аудиторію і створили самобутню репертуарну політику, яка вирізняє кінотеатр від інших, цілком вкладається у концепцію «виколупування родзинки».
Тільки тепер оцю «виколупану родзинку» – кінотеатр «Київ» – за логікою директора Департаменту культури КМДА треба «вколупати» у комунальну «булку» – «Київкінофільм», мережу кінотеатрів, яка, за власними оцінками Діани Попової, особливих «родзинок» у своєму складі не має.
А з кінотеатром «Київ», вочевидь, – матиме трохи більше.
Ось така самобутня «культурна політика».
Чимось нагадує історію із ліквідацією Театру пластичної драми на Печерську у 2015 році – шляхом його приєднання до театру «Золоті ворота», який і перебрався у приміщення ліквідованого театру, в якому і працює нині, не згадуючи особливо про зниклий «пластичний» жанр.
Сергій Васильєв