Режисер Олівер Стоун
У ролях: Джозеф Гордон-Левітт, Шейлін Вудлі, Ріс Іванс, Скотт Іствуд, Ніколас Кейдж, Тімоті Оліфант, Закарі Куінто, Меліса Лео, Том Вілкінсон та інші
Endgame Entertainment, Німеччина, США, 2016 рік

Від 15 вересня 2016 року в українському прокаті демонструють біографічну драму Олівера Стоуна «Сноуден», присвячену професійно-життєвому шляху програміста Едварда Сноудена, який спершу працював на американську розвідку, допомагаючи створити для силових структур механізм тотального стеження за усіма, а потім – зрозумівши його тоталітарний характер – викрив цей механізм перед світом.

Парадокс фігури Сноудена – одночасно палкого патріота і людини, яка відкриває якнайбільшу державну таємницю, ставлячи тим самим власну країну під болісний удар, – Олівер Стоун посилює уже з перших кадрів. Він демонструє героя, що ховається в гонконгському готелі, де улаштовує зустріч із режисером-документалістом (Меліса Лео) та журналістом-розслідувачем (Закарі Куінто), із якими вирішив поділитися таємною – викраденою – інформацією. І тут таки – Сноудена – молодого хлопця початку 2000-их, який прагне захищати власну державу і записався на військову службу, проходячи традиційно важкі випробування під агресивні вигуки афроамериканського сержанта.

Сноуден у військовій формі, представлений на одній з афіш фільму, немов відлитий у бронзі символ американського патріотизму, у самому фільмі військову форму носить недовго. Під час перших тижнів випробувань він ламає собі обидві ноги, що ставить хрест на його армійській кар’єрі. Одначе, це не применшує прагнення хлопця служити на благо вітчизни – так само, як робили до того його батько і дід. І він записується до лав ЦРУ.

Попри деякі сумніви, закріплені результатами тестів, його приймають до тренувальної програми Управління. ЦРУ прагне давати раду із новітніми проблемами – тими, що виявляють себе в Інтернеті, де молоді люди, нехай і фізично невитривалі і такі, що мають не завжди шукані Управлінням моральні якості, можуть якнайкраще виявити себе, працюючи з великими обсягами інформації та знаходячи і ліквідуючи державні загрози.

Таке розповідає Сноудену, зваблюючи його, керівник комп’ютерної програми, під безпосереднім (а часом опосередкованим) началом якого герой працюватиме усі змальовані у фільмі роки – у різних ролях і на різних посадах, в різних країнах (від Швейцарії до Японії), але, фактично, займаючись однією справою – встановленням тотального інформаційного контролю над світом. Майстерний Ріс Іванс наповнює цей образ керівника-наставника, рухомого бажанням убезпечити США від інформаційних загроз за будь-яку ціну, певною хворобливою – потойбічною – силою.

Розмах його впливу упредметнюється, коли він говорить із Сноуденом не напряму, а завдяки тим таки електронним засобам, контролювати які у першу чергу і має намір. Режисер особливо підкреслює його у сцені, де обличчя маніпулятора-керівника заповнює усю стіну конференц-зали, в якій самотньо розміщується Сноуден, споглядаючи на співрозмовника, що мовить до нього з екрану – одного із багатьох, які з’являються у стрічці, формуючи її візуальну фактуру.

Поруч із «демонічною» фігурою у світі ЦРУ для героя знаходиться і привітніший образ – протилежний за емоційною й ідеологічною спрямованістю: припорошений кар’єрним пилом провідник Сноудена у світ стеження в його історичній та, що важливо, етичній площині. Цінності цього персонажа, що вийшов із епохи «холодної війни» і категорично відкидає ідею безконтрольного і тотального стеження за усіма – і у першу чергу за американськими громадянами – бере собі і молодий Сноуден. У ролі такого підтоптаного, відправленого на ранню пенсію співробітника ЦРУ, наставника мимоволі, надзвичайно комфортно почуває себе Ніколас Кейдж. Актор, якого нині у Голлівуді також, за великим рахунком, відправлено на лаву запасних…

Олівер Стоун вельми вдало розташовує у «Сноудені» гроно талановитих і акторів саме на «запасні» ролі другого плану – вони точно відтіняють драматичні колізії сюжету й посилюють тривожно-прозору атмосферу фільму, що реалістично демонструє бюрократичну банальність зла – не менш тотального у своїх новітніх інформаційних формах, втілюваних молодими людьми із ноутбуками у руках, які чинять насильство «дистанційно», аніж раніше, коли насильство були реалізовували у жорсткий фізичний спосіб, бравуючи «близькою» силою.

Зрештою, про головних героїв фільму – Едварда Сноудена і його кохану, що перебуває поруч із ним на усіх етапах життєвого шляху, – теж можна сказати, що вони є представниками «другого плану», в силу обставин викинутими на берег загальної уваги. Не даремно Олівер Стоун у своїх інтерв’ю не називає ані Джозефа Гордона-Левіта, ані тим більше Шейлін Вудлі, що зіграла дівчину Сноудена, – «зірками». Вони такими не є. І їхнє завдання у фільмі полягає в іншому – бути «простими», пересічними, звичайними людьми.

Олівера Стоуна цікавить саме ця американська простота і пересічність головного героя, що виявляє себе у його вчинку: традиційному – служити власній країні, та максимально нетиповому – зрадити її, зберігши при тому патріотизм. Відтак, він укладає стрічку із двох історій: «минулого» – життєвого шляху Сноудена від чистого помислами патріота до рухомої моральними переконаннями людини – громадянина, що зраджує присягу, і «сьогодення» – журналістської підготовки низки матеріалів про викриття системи тотального стеження.

Такий підхід дозволяє вибудувати для фільму дві паралельні – із самобутнім нервом – лінії напруги, допомагаючи режисеру утримувати увагу глядачів понад дві години, майстерно маніпулюючи ними. При тому політико-журналістські взаємодії забарикадованих у гонконгському готельному номері героїв, пов’язані із очікуванням «зеленого світла» на публікацію, постають, все ж таки, для нього другорядними, додатковими. Головний інтерес Олівера Стоуна до фільму пов’язано із раніше невисвітленим – екзистенціальним рішенням Сноудена розкрити неправедні дії власної держави. Із драмою головного героя, який усвідомлює, що знаходиться не на «світлій», а на «темній» стороні американської сили.

До героя, мотивацією якого є захист американських цінностей, усвідомлення того, що він є їх порушником, приходить поступово. Пов’язану із цим усвідомленням нервовість «зради», що болісно проростає крізь обов’язкову стриманість непоказного професіонала, зануреного одночасно в роботу із комп’ютерним кодом і у співпрацю із ЦРУ, Джозеф Гордон-Левіт передає вельми переконливо, реалістично.

Водночас, «зламне» рішення героя порушити державну таємницю, аби розкрити злочини, вчинені державою проти американського народу, приходить, скоріше, огорнувшись в метафізичні шати. Сноуден страждає на епілепсію, а черговий її приступ, який відбувається під час обговорень нечестивої роботи, постає своєрідним проявом вищої сили, спрямованим «проти» (хоча, фактично, його зумовлено банальним недбальством у слідуванні курсу лікування).

Відтоді на екрані постає Сноуден у безперешкодній дії – рішучий американський солдат із пропагандистського плакату, що знає, що правильно, і чинить саме таке. Механіка викрадення секретної інформації (якою в подальшому герой ділиться із журналістами), попри обов’язкові в такому випадку напружені варіації сцен, постає тут, скоріше, даниною жанровому кінематографу.

Власне, режисер демонструє, що вона стає можливою також і за непрямої підтримки колег героя, які уповні усвідомлюють, що створили неправедну систему, але не мають сили зробити правильний вчинок і викрити її: Олівер Стоун не прагне вибудувати на екрані антиутопію й алюзій із романом «1984» не народжує, вказуючи на те, що сучасний світ функціонує за складнішими формулами упокорення і контролю.

Усі, хто оточує Сноудена, вільно висловлюють власні думки, у тому числі критичні до політики США. Однак, держава виявляється цілком глухою до тих думок, фактично, відділяючись від суспільства. І в тому є чи не найголовніша проблема, що її визначає фільмом Олівер Стоун, протиставляючи діяльного Сноудена, що йде проти неправди, іншим, які проти неправди не йдуть: держава, що не чує своїх громадян, починає поступово «корумпувати» їх на вчинки, проти яких вони раніше виступали.

Сноуден і сам виявляється таким «корумпованим» громадянином – раз-по-раз захопленим власною надлюдською силою, трансльованою комп’ютером, і одночасно нажаханим її розмахом і можливостями. Він – такий самий активний порушник невід’ємних людських прав, як його колеги (і навіть співучасник масових вбивств мирних мешканців спрямованими ракетними ударами, про які – у сцені, сповненій інфернальною повсякденністю – програмісти п’яно нагадують один одному). Однак, з усіх він один виявляється готовим визнати власну вину і відкрити правду.

Такі пошуки правди завжди відігравали важливу роль для самого Олівера Стоуна, тож у «Сноудені» (і у самому Сноудені – головному герої) він значною мірою втілює власні світоглядні позиції, самого себе. При тому його життєвий горизонт – попри позірну широту інтересів світовими процесами – нині обмежено виключно США і її внутрішніми американськими проблемами.

Поза межами США режисеру цікавий лише той світ, в якому може бути виявлено вплив власної держави і головно – негативний. У такій сконцентрованості погляду на «своєму» – природа жахаюче викривленої оптики новітніх документальних співпраць Олівера Стоуна, його інтерв’ю із Володимиром Путіним і Віктором Януковичем. Така його позиція пояснює і особливості фіналу «Сноудена», який вражає, власне, своєю відсутністю.

Після того, як викриття Сноудена публікують ЗМІ, спрямовуючи удари на владу США, яка стежить за всіма, Олівер Стоун втрачає інтерес до героя. Шлях його порятунку від американських спецслужб і його життя після викриття так до пуття і не розкрито: у фільмі показано, як він вибирається із Гонконгу і сідає на літак, а далі – уже реальний Едвард Сноуден виринає з багатоголосся сюжетів новин, з яких уже документальними кадрами репортажів змонтовано подальшу історію його перебування в Росії та спроб влади США повернути його – для суду над ним.

При тому в озвучуванні цих документальних кадрів припущено помилку: Австрію,в якій – у пошуках Сноудена – було проведено огляд літака президента Болівії, в сюжеті новин переплутано з Австралією (це може бути неточністю українського перекладу, яка, втім, цілком «вкладається» в американський «концентрат» історії, байдужий до решти світу).

Зрештою, крізь фільтр сюжетів новин, режисер цілком відходить від «ігрового» – й у підсумку демонструє Едварда Сноудена – реального, який – з невиразного російського сховку – говорить програмні слова, «документально» конденсуючи ідеї фільму.

Втім, найкраще пов’язати художню і «опорну» реальності в Олівера Стоуна виходить не тоді, коли він садовить перед камерою Едварда Сноудена з плоті й крові, а коли ловить відбиток справжнього Сноудена у склі гонконгського готелю – у відображенні Джозефа Гордона-Левіта, що грає його.

Створюючи дуже стримане кіно, в якому діям й ідеям приділено рівнозначну увагу, Олівер Стоун розбудовує фільм візуально різноманітний – із кадрами, знятими документально, із відео камер спостереження, із сценами, що поєднують зображення з моніторів комп’ютера із «живим» життям, що проходить тут і зараз, зрештою, накладаючи на простір готельного номеру фантазії героя й використовуючи графічні засоби, аби показати рух інформації Інтернетом.

Але саме в цьому поєднанні Сноудена і його відображення на фоні нічного Гонконгу Оліверу Стоуну вдається найкраще вловити ідеологічну суть фільму, який пропонує свій шлях у шерезі відображень, віддзеркалень і відбитків реальних подій.

Сергій Васильєв