Культовий режисер, лауреат численних вартісних кінопремій, зокрема за повнометражний фільм «Плем’я», Мирослав Слабошпицький поділився з «Читомо» добіркою книжок, які він прочитав українською останнім часом.
«Хоча ситуація з перекладами іноземних творів українською дещо покращилася, і тепер не є настільки ганебною, як років 5 тому (дякувати культурним інституціям при посольствах в тому числі). Але все ж залишається ганебнуватенькою. Скажімо, з американською літературою, що не підтримувана ґрантами посольських центрів – ситуація доволі сумна. Свого улюбленого американського письменника Джеймса Еллроя я читаю російською («Холодные шесть тисяч») aбо в оригіналі «Blood’s Rover». Українських письменників щороку з’являється неймовірна кількість, дехто не встигає втримати увагу від «Книжкового Арсеналу» до Форуму видавців, дехто входить у літературу, щось пишуть старі, щось молоді, та й мертві автори публікуються, але актуальні ще недостатньо прочитані. Тому дещо вдається читати українською», – зазначає Слабошпицький.
Олесь Ульяненко. «Яйця динозавра» (К.: Люта справа, 2016. – 192 с.)
Хоча видавці люб’язно записали мене упорядником цієї книги – вперше я побачив її на «Книжковому Арсеналі» цього року. Звичайно, я читав окремі оповідання з цієї збірки, Ульяненко часто приносив журнал з тим чи іншим оповіданням. Але отак, зібрані до купи новели, написані за 30 років, – прочитав вперше. Вишикувані в ряд, 20 оповідань справили дуже сильне враження. Я вважаю цю збірку (якої напевне ніколи не з’явилося б, якби не смерть автора) – одним з найпотужніших художніх творів Ульяненка.
Це неймовірно точний портрет часу, що минув. Не тільки в сенсі атрибутів перебудови, постсовка, срср – мобілок, кооперативів, й інших атрибутів 90-х. Це миттєве, наче полароїдне фото трансформації нашої душі, наших інтересів, нашого способу мислення, еволюції чи деградації наших вподобань чи життєвих устремлінь. Для тих, хто народився в 60-70-х, – це туга за втраченим раєм. Часом надій.
Для молодших – антропологічний підручник: якими були українці від перебудови до 2010 року.
І як і будь-який підручник – позбавлений сентиментів.
Маркіян Камиш. «Оформляндія, або прогулянка в зону» (К.: Нора-Друк, 2015. – 128 с.).
Під позбавленою художнього смаку палітуркою, яка, можливо, відлякала частину потенційних читачів – можна знайти нове дихання і новий, ні на кого не схожий голос в українській літературі. Cтраждання молодого Вертера 2.0, у нескінченних мандрах автора нашим єдиним безумовним й незаперечним досягненням і надбанням – Чорнобильською Зоною. Попри весь запал молоднечого драйву: попри секс-наркотики-рок-н-рол… крізь гарячковий, аритмічний текст, проступає справжня любов і дійсне зачарування Зоною.
Ця книга, на перший погляд, може здатися ескапістською, проте насправді вона про шлях до абсолютної свободи, навіть «вольниці» – і хто ж винен, що знайти ту «вольницю» ліричному герою вдається тільки у серці темряви – на території, спустошеній ядерним апокаліпсисом.
Світлана Алєксієвич. «Чорнобильска Молитва» (К. : КОМОРА, 2016. — 288 с.)
У Алєксієвіч, безумовно, «женскоє ліцо», щоб вона там не писала. І у прози Нобелівської лауреатки, яку українці з комплексом меншовартості тут же кинулися приписувати собі, теж жіноче обличчя. Незважаючи на документальний репортерський ніби стиль, умовою якого, безперечно, є «смерть автора», і певний «імморалізм» – це прекрасна книга, написана чудовою жінкою, автором, у якого по-жіночому болить душа, яка по-жіночому відчуває й з усіх сил намагається не зайтися у бабських риданнях.
Це високоморальна християнська книга, що рядиться у камуфляж документалізму – про абсолютно жахливі, жахливі, жахливі речі. І не так вражає натуралістична смерть пожежників (безумовно, страшна), як подальше життя/нежиття на білоруській частині зони. Мені здається, у Європі ця книга мала сприйматися як «колоніальний» роман із Конго. А виявляється – Конго – ось воно. Тут. Довкола.
Мішель Уельбек. «Покора» (Харків: «Клуб Сімейного Дозвілля», 2015. — 256 с.)
Чудовий і дотепний роман з дещо парадоксальним осмисленням ісламізації Європи. Насправді страшна й мізантропічна книга, як власне й попередні твори автора. Якби існувала така дисципліна, як література Європейського союзу – Уельбек безумовно був би її Класиком. Всі попередні книжки Уельбека, що траплялися мені, попри певну сухість і сконструйованість – мали одну незаперечну чесноту, чи один незаперечний гандж – то вже кому як подобається – це була наднаціональна література. Література, створена громадянином Євросоюзу, що досліджує проблеми Євросоюзу, і є зрозумілою для людей, що перебувають у цьому дискурсі. Словом – один з перших глобальних письменників, як на мене.
Дизайн українського видання жахливий, але мені здається, що жахливий дизайн – це взагалі наша національна фішка, й не тільки у книгодрукуванні.
Еріх Марія Ремарк. «Життя у позику. Мансарда мрій. Іскра життя» (пер. з нім. Ю. Винничука, Ю. Микитюк, Х. Николин; худож. О. Семякін. – Харків: «Клуб сімейного дозвілля», 2016. – 736 с.)
«Життя у позику» – це, звичайно, не те зовсім те ж саме, що «Смерть у кредит», але смисл той же. «Життя у позику» романтичніше за «Смерть у кредит», але від того не перестає бути щемким і песимістичним. Мелодрама про туберкульозний санаторій у Швейцарії, історія кохання, що приречене.
Один з дозволених за пізньорадянських часів іноземних авторів. «Три товариші», «На західному фронті без змін», «Повернення». Офіційне літературознавство іменує Ремарка представником «втраченого покоління», себто людей, які втратили цноту, юність і кращі роки життя на фронтах першої світової. І далі писали про те, як намагаються з цим досвідом жити. Вкрай актуальний письменник для сучасної України в очікуванні власного «втраченого покоління».
«Читомо», 11 липня 2016 року