«Білий птах», політ нормальний

БілийПтах

До ювілею Івана Миколайчука в кінотеатрі “Україна” презентували відреставровану версію фільму “Білий птах з чорною ознакою”, в якому Миколайчук — і сценарист, і один із головних акторів. Реставрація дозволяє по-новому поглянути на видатний фільм — ніби крізь призму часу. 

Олег Вергеліс, “Дзеркало тижня

Знімали цей фільм у 1970-му. Не високосний рік, який був “ознаменований” заснуванням міста Прип’ять, замахом на президента Кіпру, відкритим листом академіка Сахарова, перемогою збірної Бразилії на чемпіонаті світу з футболу. А також цілим каскадом трагічних авіаційних катастроф у різних куточках світу. 

І ось саме того року на землю українську, як комета, з самого неба стрімголов падав “Білий птах”. 

Фільм, за яким ступав успіх відразу ж по виході на екрани в 1971-му. І який наздоганяла легенда в наступні десятиліття. 

Як зізналася актриса Лариса Кадочнікова (виконавиця ролі Дани), ідея цієї стрічки народилася в Івана Миколайчука як розповідь про свій рід, про свій край. Згодом співавтором сценарію став режисер Юрій Іллєнко. Нібито 6 травня 1969 р. вони зустрілись — і загорілись ідеєю спільного польоту в минуле Буковини та в її майбутнє. 

Приблизно за місяць — з травня по червень 1969 р. — вони спільно написали поетичний сценарій, що й сьогодні сприймається як взірець видатної прози. І направили його до художньої ради кіностудії імені Олександра Довженка.

Перебіг подій довкола сценарію та подолання всіляких чиновницьких і партійних бар’єрів чудово описані в тексті кінокритика Лариси Брюховецької “Фільм як результат чаклунства”. А сам сценарій “Білого птаха” можна знайти в однойменній книжці видавництва “Мистецтво” (1991 р.), яка вмістила не тільки цей текст, а й спогади про Миколайчука. 

І ось буквально перші рядки сценарію: “Білосніжний довгоногий птах ходить-походжає по масляній чорній зоряній землі. Білоголовий хлопчик обережно походжає біля птаха, ніби випасає його. По горбатій ниві, зігнувшись удвоє над бороною, топче борозну Лесь Дзвонар”. 

Історія сім’ї Дзвонарів — історія Буковини на трагічному екваторі ХХ ст.: з 1937-го по 1947-мий. Три сини Леся Дзвонаря (актор Олександр Плотников), як три білі птахи, летять кожен у свій “вирій”. Петро (Іван Миколайчук) іде до Червоної армії, Орест (Богдан Ступка) — обирає визвольну боротьбу й долучається до УПА. Георгій (Михайло Іллєнко) хоче лишитись поза історичною грою. Але в нашій історії вже так усе намішане й перекручене — українці, румуни, “совіти” — що чорт собі ногу зламає, перш ніж його шлях трафить. 

Цей відверто чоловічий фільм також дарує незабутні жіночі образи — попівська донька Дана (Лариса Кадочнікова), місцева чаклунка Вівдя (Джемма Фірсова)… Взагалі, Миколайчук та Іллєнко зібрали весь тогочасний хіт-парад українського кіно, долучивши до “Птаха” Костя Степанкова, Леоніда Бакштаєва, Василя Симчича, Наталю Наум. В епізодах, до речі, значаться — Марія Миколайчук (дружина Івана) та Костянтин Степанков-молодший (син Костя Петровича й Ади Роговцевої). 

Як згадував нещодавно Михайло Іллєнко, якийсь містичний коловорот об’єднав знаних і юних персонажів у тому далекому фільмі, адже знімальна група мешкала в обійсті батьків Марії Матіос, а майбутня письменниця (тоді ще дитина) щоранку приносила свіжі квіти у кімнату київських кінозірок. 

Довкола “Білого птаха” майже за 40 літ сформована справжня кіноміфологія. 

Фільм розтягли на кіноцитати, його вправно підлаштовували під ті чи інші ідеологічні буревії. 

Хоча феномен фільму Іллєнка-Миколайчука якраз в тому, що, торкаючись болісних політичних та ідеологічних кривавих ран на тілі України, сама картина, розпростерши крила, злітала понад політикою й ідеологією, за якою дуже пильно пантрували у брежнєвські часи. 

Фільм переплавив у своєму поетичному натхненні — і політичне, і ідеологічне, і ментальне, і сакральне. Усі його скарби та надбання, власне, перенесені у символічний і філософський вимір. 

Очевидно, парадокс і геній українського поетичного кіно ще й в тому, що поезія тоді могла казати набагато більше (й чесніше), ніж дозволена проза життя. 

Отже, промайнуло багато літ відтоді, як “Білого птаха” цькували за антирадянщину івано-франківські партійні функціонери. Як довкола поетичного фільму збирали цілі хурали з критиків та комітетчиків. 

Випорснувши, ніби птах із сільця, цей фільм дивом опинився в липні 1971-го на Московському міжнародному кінофестивалі. Здобув там головний приз. Згодом фільм облетів Токіо, Белград, Мельбурн, Сан-Франциско. Де він тільки не літав. 

І ось крізь туман часу, що поволі розсіюється, на екрані в кінотеатрі “Україна” — ніби той самий фільм, знайомий з дитинства, і ніби трохи інакший, у якому непередбачувано зчитуєш нові смисли (для себе). Це й не дивно. Така доля кожного шедевра: усміхатися новою усмішкою до кожного нового глядача. 

Робота кінореставрувальників, на щастя, не спотворила фільм ядучими фарбами, як це в нас уміють робити деякі ділки, знищуючи органіку старих класичних стрічок. На щастя, у теперішній версії все-таки є відчуття саме того теплого туману й холодного мороку, які розсіялись у часі та в просторі і крізь які треба пройти, аби розгледіти живописну картину (фреску), що нею і є “Білий птах”. 

Так само, як і видатний твір живопису, “Птах” передбачає перспективу, багатоплановість, багатовимірність. Про це написано гору публікацій. На останньому ж відреставрованому сеансі мені насамперед впала в око не тільки чудодійна сила кінокамери Вілена Калюти, її здатність перетворюватись у пензель живописця… Впала в око позачасова і глибинно національна акторська стилістика, коли бачиш на екрані героїв Миколайчука, Ступки, Іллєнка. 

У кожного з них не так багато гарних слів, не кожен удається до карколомних трюків. Але є в них дещо більше й глибше. 

Це те саме, що суха солома, яка миттєво спалахує від кинутого сірника. Це те саме, що крига, яка ще не скресла на річці, але ось-ось — льодохід. 

І ось “ці” втаємничені маленькі стихійні драми кожного з героїв-братів — щось надзвичайне у пастельній палітрі “Білого птаха”. 

Іллєнко, Миколайчук, Калюта і їхні актори підводять і колишнього, і теперішнього глядача до самої прірви символічної та буттєвої буковинської драми. Об’ємність і масштаб якої можна оцінити лише тоді, коли на неї дивишся з різних ракурсів. 

“Свічка горить з двох кінців”. 

Саме тому чесність та надідеологічність “Білого птаха” і сприймається сучасником — без іронічної посмішки, без поблажливого хизування (мовляв, то все кіноретро). 

Символічність та органічність образів і типажів перетворюють драму однієї землі, однієї родини у щось надзвичайно глибоке, красиве, темне й світле, яке бринить і виблискує, ніби вода на дні сільської криниці. 

Манера гри Богдана Ступки (повстанець Орест) абсолютно європейська. Якимось дивом акторові на екрані дозволили “олюднити” і максимально розкрити внутрішню драму нібито “відступника”, антирадянського “покидька”. Саме тут, в образі Ступки, трагедія особистості пробиває надтверду фактуру історичного, ментального й ідеологічного фундаменту. Його містичний танок з героїчною Кадочниковою і сьогодні гіпнотизує.

В Івана Миколайчука (Петро) — колоритний концентрат саме національної подачі характеру: через його фольклорне наповнення, через титульність, через саму його чоловічу стать. 

Третій брат, Георгій (Михайло Іллєнко), як я це відчув, ніби “очі” всієї багатофігурної історії. Погляд третього дивакуватого брата — то мереживо фільму з такими ж його дивними пейзажами, персонажами, мізансценами. 

Дивний світ очима дивної людини — то також один із ракурсів “Білого птаха”. 

І якщо пригадаєте фінал, меланхолійний погляд брата Георгія у своє минуле, де він бачить серед оркестрантів загиблих рідних братів, — то, правда ж, є в цій історії ще багато чого нерозкритого й нерозшифрованого… 

Так само знову дивовижною видалась мені попівська донька Дана (Лариса Кадочнікова). Її краса — іконописна, її погляди — потойбічні. Її жіноча таїна — щось сакральне й недоступне. 

Власне, Дана, зіграна Кадочніковою, то Україна, яку доля випробовує постійним підступним вибором: між своїми та чужими, між москалями та повстанцями, між рідними братами та різними родичами. Але оскільки вона — донька священика, то є в ній самій справжня, а не підробна святість, є в неї своє сакральне, незалежне й непідкупне єство. 

Правда, інколи дивуєшся, як химерно котиться десятиліттями колесо “діалектики”. Російська актриса, яка в 60-ті ХХ ст. полишила прославлений “Современник”, велінням долі зіграла у трьох культових українських фільмах. Втілила у “Птахові” духовний образ України. А доти якимось дивовижним чином уникала спокус колишніх радянських форматів, ніколи-ніколи не зігравши ні на сцені, ні на екрані — ані партійних секретарів, ані підпільних обкомівок, ані полум’яних партфункціонерок. 

Так само, як і брати Дзвонарі, вона сама по собі — білий птах з ознакою любові. 

Після цього ліричного монологу, навіяного відреставрованим “Птахом”, вочевидь варто сказати про того, хто доклав не тільки власних зусиль, а й власних коштів — до порятунку кіношедевра. Це Олег Павлюченков, продюсер, меценат, кінодіяч, людина, котра давно й щиро захоплюється українським поетичним кіно. 

Перше, про що я в нього запитав після перегляду, — про особливості технічного оновлення такого відповідального матеріалу, як “Білий птах”. Олег детально розповів про сканування плівки, динамічний діапазон, про наявність дефектів, проявку носія, про видимі відхилення в нелінійних експозиційних рамках кадру, про корекцію артефактів і подальшу стабілізацію зображення, про корекцію кольору, і про інше, в чому я абсолютно нічого не тямлю. 

Казав також, що коли старої плівки торкнувся грибок, то ручна робота у цьому плані може тривати до трьох місяців.  “Але всі ці нюанси — дитячі іграшки, порівняно з культурною цінністю фільму на плівці”. 

— Олеже, які, на твій погляд, інші класичні українські фільми ще чекають оновлення, реставрації? 

— Можна довго говорити про цінність шедеврів українського кіно, адже це тема для інтелектуалів. Важливо наголосити, що принципова відмінність національних фільмів від комерційного кінематографу в тому, що вони заслуговують уваги до себе на основі тих надзвичайно високих культурних підвалин, які закладені ще на етапі їх виробництва. Сучасний кінематограф вдало не “стартоне”, якщо не повернути кінематографічну культуру в рідне поле. Адже імітувати інші культури не потрібно, не варто. Один Артур Войтецький вартує багатьох “принесених вітром” — у своїх авторських фільмах, наприклад, із Богданом Ступкою. Поглянь на його великий план у фіналі одного з фільмів Войтецького. Це ж нескінченність. І операторська культура — нескінченно — чарує око дивовижними художніми акварелями… Так само, як і в “Білому птаху”. 

Олег Вергеліс, “Дзеркало тижня“, 24 червня 2016 року, №23