Сергій Дзюба, співсценарист військового детективу Зази Буадзе «Позивний “Бандерас”», що не надто вдало вийшов в український кінопрокат, – про стан «феодалізму» в українському кіно
Сучасне українське кіно переживає період феодалізму!
ІМХО. Ситуація з прокатом фільму «Позивний Бандерас» відкрила мені очі на загальний стан справ в українському кіно та навколо нього. З прикрістю доводиться констатувати що бажаний ренесанс завдяки фінансовій підтримці вітчизняних фільмів з боку Держкіно наразі перетворився у феодальну ворожнечу продакшн студій та компаній мейджерів, у якій само кіно відходить на другий план. На першому плані звичайно гроші!
Може воно так і замислювалося, адже гроші стимулюють здорову конкуренцію серед виробників фільмів, підвищуючи їх якість. Але ж насправді ситуація у якій «хто багатший, той і сильніший» має катастрофічні наслідки найперше для патріотичних фільмів, які особливо важливі під час неоголошеної, але справжньої війни!
Нагадаю, само Держкіно визнає факт збитковості українського кіно, через нестачу кінотеатрів (які ще й закриваються та руйнуються). Для того щоб мати прибуток український фільм має зібрати втричі!!! більше грошей за власний бюджет. І це в ситуації коли немає потужної реклами, на яку державних коштів не вистачає. То ж заробляти на кіно в Україні – нереально! Державна програма фінансування кіно і не має такої мети! Вона за словами Пилипа Іллєнка підтримує кіно заради розвитку індустрії в цілому!
Ще ніколи не виходило стільки українських прем’єр! Але нажаль майже всі вони фактично провалюються у прокаті, що звичайно викликає обурення людей. Разом з тим у суспільства одразу складається уявлення, що якщо українське кіно мало збирає то воно погане і непотрібне. Виключення було тільки у випадку з «Кіборгами», бо язик не повернувся назвати це кіно непотрібним. І треба визнати що на рекламу «Кіборгів» було витрачено чимало.
Але повернемося до феодалізму. В чому він проявляється? Звичайно у бійку за розподіл коштів на нові фільми. Якщо патріотичний «Позивний Бандерас» провалюється в прокаті, а зіркове «Скажене весілля» має шалений успіх, то аргументи на користь останнього суттєві! То може і не варто знімати фільми про АТО, бо люди втомилися від війни, хочуть розслабитися і посміятися? Може якось воно забудеться само по собі, а хлопців взагалі туди ніхто не посилав, вони самі пішли добровольцями? Але ж ні! Держава заявляє, що їй конче потрібно саме патріотичне кіно. Було навіть оголошено спеціальний Патріотичний відбір кінопроектів. Звичайно до цього відбору також багато запитань, бо фільм «Дванадцять дітей з Моршина» («Одинадцять дітей з Моршина» – БУК) можна назвати патріотичним хіба що через українську мову. А от «Червоний – 2» не пройшов.
То ж українське патріотичне кіно має вироблятися і демонструватися у кінотеатрах. Є квота і вона повинна виконуватися! (Квота, про яку говорить Сергій Дзюба, поширюється на демонстрування кінотеатрами усіх без виключення українських фільмів, а не лише стрічок патріотичного спрямування, вироблених за бюджетні кошти. – БУК) І що ми бачимо? Соціально важливе українське кіно дійсно демонструються по всій Україні, але з мінімальною рекламою і в дуже незручний час. Для чого це робиться? Щоб швидше сходили з прокату! Люди ж не ходять – кінотеатрам не вигідно – сеанси ріжуть!
На додачу паралельно заходять зіркові комедії, які зводять шанси патріотичного кіно нанівець. А що ж робити – фільмів багато і вони вже починають конкурувати один з одним! Реклама у комерційних комедій гучніша та яскравіша, тому перемагає сильніший! Формально патріотичне українське кіно демонструється, але фактично його ніхто не бачить. Комерційне українське кіно гнобить патріотичне та авторське, щоб потім отримати нові кошти на виробництво.
Мені чомусь це нагадує часи феодального розбрату в Україні коли українці різали українців, що унеможливило створення міцної держави! Бо комусь хотілося ближче до Польщі, комусь до Росії, а хтось і з татарами товаришував.
Сергій Дзюба, 21 жовтня 2018 року