HOT DOCS: повністю заряджені батарейки

1467805258

Даря Аверченко, продюсерка фільму «Українські шерифи» та pr-директорка Docudays UA

Один з найбільших фестивалів Північної Америки Hot Docs у Торонто дуже відданий українському кіно. В останні роки в Торонто побували «Жива ватра» Остапа Костюка, «Позитив» Поліни Кельм, «Sickfuckpeople» Юрія Речинського. Цьогоріч до участі в центральній програмі «World showcase» запросили «Українських шерифів».

Збираючи валізу, я довго розмірковувала над тим, для чого канадцям українські фільми в програмі? Адже світ на їхній півкулі геть інший. Невже питання тільки в екзотиці, а, може, у потужній українській діаспорі, яка дружно ходить на покази фільмів з історичної Батьківщини?

За своїм годинником

14-ть годин літаком з пересадкою у Відні, 6719 км над Атлантичним океаном – і ми «наздогнали» вчорашній день: коли в нас уже стартував понеділок, у Торонто ще лінива неділя. Мабуть, саме через 7-годинну різницю в часі тутешні дні видаються вдвічі довшими. І встигнути тут, здається, можна вдвічі більше.

Нам неабияк цікаво познайомитися з місцевою українською діаспорою. І хоча ми трохи переживаємо, чи сподобається їм фільм, адже «Українські шерифи» не про калинову Україну, ми шукаємо знайомих, групи у фейсбуці й адреси наших культурних центрів у Торонто. Один такий нам трапляється по дорозі, саме поряд з українською церквою Святого Володимира. У центрі ми зустрічаємо китайця – слухача курсів англійської мови для імігрантів, а більше ні душі. Тож ми просто чіпляємо свої запрошення на дошку оголошень.

Професія: публіцист

Наше завдання на Hot Docs не тільки представити «Українських шерифів», але й знайти американського дистриб’ютора.

– Це нереально! – каже Роланд, наш агент з продажів з Німеччини. Тут не вміють дивитися європейське кіно!

Наш показ увечері того самого дня доводить протилежне: повний зал на 500 місць. Роланд дуже схвильований, протирає окуляри, фотографує глядачів і, здається, нарешті починає вірити у власні сили. «Шерифів» Торонто приймає дуже тепло. Нам говорять про те, що на таких людях тримається цей світ, питають, чи на ходу ще жовта лада, оплакують украдений з сільради телевізор. Ми заспокоюємо, зізнаємося, що віддали шерифам свій телевізор замість украденого. Усі сміються, задоволено струшують із себе попкорн, а під сценою підходять тиснути руки. Якийсь товстун з написом PRESS на акредитації довго плескає Рому по плечу:

– Very strong! Very strong! Who is your publicist?

Ми змушені зізнатися, що публіциста в нас немає. Але тільки на такому величезному фестивалі, як Hot Docs стає зрозуміло, для чого він потрібен. Два покази «Шерифів» проходять у переповнених залах, але про фільм жодної згадки в місцевих ЗМІ, рекламних роликах. За відсутності публіциста все промо повністю лягає на плечі авторів, навіть розвішування постерів треба контролювати, інакше вони пролежать, скручені, до самого кінця. Але ми нітрохи не засмучені й самі беремося за власне промо.

Наступний показ після нашого – фільм з публіцистом «Off the rails». Про історію схибленого на потягах чорношкірого товстуна з Нью-Йорку, мабуть, знають уже всі на фестивалі. Історія героя драматична: він не може подолати пристрасть до громадського транспорту і йому запросто угнати потяг у метро або рейсовий автобус. При тому він щиро полюбляє катати пасажирів, належним чином робить зупинки, а дорогою розповідає про дорогий його серцю Нью-Йорк. Історія прекрасна, але я ловлю себе на тому, що засинаю, бо фільм зшитий з інтерв’ю з героєм, а також його мамою, подругою, адвокатом, соціальним працівником і поліцейськими. Жодних художніх образів, навіть анімації, просто голови на весь екран. Однак тутешні люди схильні вірити промо. Уся місцева культура складається із самопрезентації. Продюсер розповідає зі сцени, що на основі документального фільму вже лежить сценарій у Голівуді, що на головну роль запрошують Джулію Робертс і що наступного року це вже буде в широкому прокаті.

Українська діаспора в Торонто

Увечері в Торонто доволі гамірно. По місту розсипані секретні фестивальні вечірки. Вони мусять бути вказані у вашому бейджі, або запрошення повинні прийти на електронну скриньку, або хтось з благодійників має провести вас за руку. А всередині головне не прогавити свій шанс: тут можна запросто познайомитися з міліонером у черзі за напоями. У нашого друга Макса Туули акредитація преси. Це означає, що пускають не всюди. Зазвичай акредитуватися від ЗМІ – найпростіший спосіб потрапити на фестиваль, бо індустрійні паси коштують чимало. Макс справді пише в СOLTA, CЕАНС та інші відомі кіновидання, але більшість часу він продюсер.

Його новий проект «Звільніть Олега Сенцова!» з Аскольдом Куровим ми презентували під час Docudays UA рік тому. І відтоді з нетерпінням чекаємо на фільм. У нас альтернативна вечірка: ми п’ємо вино на вулицях Торонто, що, звісно, заборонено, і говоримо про вічно актуальний пошук грошей на фільм. Виявляється, українська діаспора в Канаді допомагає Максу збирати гроші на фільм про Сенцова. На наступний показ Макс запрошує активістку з України Олю. А ще через день Оля організовує нам годинне інтерв’ю на місцевому радіо й у газеті. Слід зауважити, що місцеві українці так обізнані в наших новинах, що часом не ймеш віри, що вони канадійці й постійно живуть у Торонто. Журналіст радіо Андрій Головатий, українець, який народився в Канаді. На початку вісімдесятих був першим і єдиним іноземцем, який приїхав на фестиваль «Червона рута». На місці організував гурт «Люті гуцули» і кілька років приїздив грати важкий рок. Потім переключився на IT, а потім радіо. Тепер веде власну програму про Україну. Каже, щоб «заходило» місцевим діаспорянам, треба давати по черзі блок англійською, блок українською. Бо молодь трохи пручається слухати українською. На моє запитання, а чому не забути то все й не стати остаточно місцевим, Андрій каже:

– Місцеві тут тільки аборигени.

З нас беруть обіцянку приїхати з фільмом на український фестиваль у вересні, коли для святкування перекривають цілий квартал та три дні співають українських пісень і танцюють українського гопака. Саме тоді в зборі вся діаспора, що напоготові любити й ненавидіти нас за фільм. Ми прощаємося справжніми друзями.

Нові технології й досвід присутності

Коли ми тільки приїхали до Торонто, місто здалося мені величезним селом з хмарочосами. Однак якщо взяти фестивальний гід і відправитися у прогулянку по Hot Docs, то стане зрозуміло, що без трамвая не обійтися. Ми понад годину їдемо, ідемо й знову їдемо до галереї сучасного мистецтва, де проходить виставка крос-медійних проектів. Останні кілька років тільки й чутно, що крос-медіа замінить документальне кіно, а тому кожен великий фестиваль тримає руку на пульсі нових тенденцій. Ми здивовано стоїмо перед милим, стареньким, двоповерховим будиночком, який і є галереєю. Усередині черга охочих спробувати на собі віртуальну реальність. Слід віддати належне новим технологіям: надіваєш на голову шолом з проектом про морських циган з далекої Азії, рибалиш з ними на човні, обідаєш у хижі, бавиш їхніх дітей, і чиїсь далекі проблеми раптом починають стосуватися тебе. Десятихвилинна подорож у чуже життя примушує замислитися над своїм і подякувати силам небесним за теплу куртку взимку й гарячу воду в крані.

Зарядити батарейки під Ніагарським водоспадом

Церемонія закриття Hot Docs – (але тільки між нами) це повний провал. Уявіть собі, ви довго знімали свій фільм, монтували, обдумували промо, працювали весь фестиваль, наймали публіциста, і ви в очікуванні великого моменту в житті. І раптом виходить директор фестивалю й читає… прес-реліз. А потім з’являється журі й зачитує переможця. Виходить переможець, виголошує промову. Потім наступний склад журі знову зачитує переможця й так далі. Ані тобі фанфар, ані епізодів з фільмів, які виграли. Усе, як у фаст-фуді. Ми не витримали катування й утекли пакувати валізи. Бо із самого ранку в нас подорож до мрії – до Ніагарського водоспаду!

Наша нова приятелька Оля відмовила нас від подорожі рейсовим автобусом, «оскільки це небезпечно», натомість кинула заклик у фейсбук торонтійської діаспори, мовляв, хто їде до Ніагари, візьміть кіношників з Києва. Зранку на порозі готелю на нас чекала висока ефектна блондинка. По-місцевому Анастейша, модний перукар і власник салону. А в попередньому житті – Настя з Нововолинська. Вона тут уже дев’ять років, і шкода, що не має часу писати оповідання, бо Настя просто розповідає їх одне за одним. Ми їдемо 1,5 години до водоспаду, але тут це не відстань. Дівчина долала по 800 кілометрів, щоб побачити ліси й озера Канади, а якось навіть зустріла ведмедя й дивом утекла. Настя розповідає, що в них є три види поліції: найвища – екологічна. Тому якщо, зупиняючись на пікнік, ти зустрів ведмедя, то це твої проблеми, а не ведмедя. За збитого на дорозі лося доведеться заплатити штраф, а за втечу з місця пригоди сісти до в’язниці.

– Місцева природа дає мені сили, – каже Настя. – Коли зовсім часу немає, подаюся на водоспад підзарядитися.

Настя показує рукою у вікно, а за ним підкова падаючої гамірної води, найпотужніший водоспад Північної Америки – Ніагарський. Навколо водоспаду облаштувалося ціле місто з ресторанчиками, винарнями, сувенірними крамницями й казино. Можна довго охати над тим, що п’ята туризму руйнує все, до чого торкається, а можна не думати про це, а спуститися вниз до річки, сісти в човен і посунути впритул до водоспаду. Ми не знали, на що йшли того травневого дня, коли попливли в червоних одноразових накидках до гіганта, але ця зустріч лишиться з нами назавжди. Падаюча вода утворює постійну хмару дощу. Тому навіть десятиметрове наближення означає для туриста обов’язкове купання в душі Ніагари. Мокрі вщент, ніби втрапили в зону стихійного лиха, ми кричали, як діти, від радощів! І так кричав увесь човен. І тільки наступного дня в літаку я повною мірою відчула те, про що казала Настя – максимально заряджені батарейки.

На фото – режисер «Українських шерифів» Роман Бондарчук та продюсерка фільму Даря Аверченко 

Даря Аверченко, Docudays UA, 24 травня 2016 року