Кінофестиваль у Швейцарії: про кохання та інших демонів

Цьогорічна кінофестивальна Швейцарія вкотре довела, що гарний документальний фільм, як і сама людина, може бути недосконалим, може змінити твоє життя й подарувати любов. З 15 по 23 квітня 2016 року тут відбувався 47-й Міжнародний фестиваль Visions du Réel. У своїй статті програмна координаторка Docudays UA Дар’я Бассель ділиться химерною й дивовижною реальністю, яка спіткає всіх, хто по-справжньому закохається в документальне кіно.

Visions du Réel – це фестиваль про любов. На закритті Лучіано Барізоне, програмний директор фестивалю, виголошує довгу промову французькою мовою. Я не розумію ні слова, але якимось чином знаю, про що він веде. Про любов до кіно. Я просто відчуваю це. Зала влаштовує Лучіано тривалі овації. Опісля, на вечірці, я стаю випадковим свідком дивовижної розмови, коли Лучіано, перекрикуючи діджея, ділиться своїм світом з режисерами, які шанобливо його оточили. Він каже: «Я люблю недосконалість у фільмах. Я боюся досконалих, ідеальних картин. Людина недосконала й саме тому вона прекрасна. Гарний фільм також має бути недосконалим».

Для мене це прояв любові. Саме тієї – справжньої, усеосяжної.

Адріус Стоніс на своєму майстер-класі розказує про те, що йому не цікаво розповідати історії. Для цього існує безліч інших способів, а кіно… з ним цікавіше працювати в інших вимірах.

Багато фільмів секції Regard neuf («Новий погляд»), куди мене запросили в журі, стосуються саме цього: вони відмовляються від наративу й творять власний світ, сплітаючи візуально-звукові фрази (що часто є уривками метушливої реальності) в образ, у відчуття, яке… може змінити твоє життя.

Пройнявшись цим духом, зовсім не хочеться писати бадьорий звіт про переглянуті фільми й обіцяти, що ми покажемо їх на наступному Docudays UA (хоча, звісно, ми так і зробимо). Хочеться поділитися уривками тієї химерної та дивовижної реальності, у якій я провела десять незабутніх днів, що вразили мій світ. Дарма що нічого надзвичайного не сталося.

День 1

Перша людина, яку я бачу на фестивалі – міський садівник. На якийсь час він полишив свою газонокосарку й просто на моріжку біля фестивального центру справляє малу нужду під столітнім дубом.

День 2

На обіді у фестивальному ресторані довга черга по макарони. З краю стоїть кошик із фруктами. Фруктів два види: яблука та груші. Молодий чоловік без особливих прикмет задумливо схилився над кошиком. Має такий вигляд, ніби бути чи не бути. Стоїть довго, погляд потойбічний, зосереджений. Кілька разів рука починає рухатися, але відразу ж осікається. Урешті-решт з надр кошика він витягає одне яблуко та одну грушу й повільно йде вдалечінь. Більше я його ніколи не побачу. У кошику лишається ще з десяток абсолютно однакових яблук та груш.

День 3

Я йду на сніданок у готелі. В їдальні сміються всім задоволені швейцарці. Їхній сміх вилискує. Коридор, – короткий і прямий, – невблаганно наближає мене до них. Здається, немає жодної альтернативи, жодного закутка, де можна було б сховатися. Аж раптом ліворуч я помічаю невелике заглиблення. Сині стіни, холодні, тонкі, і куток, у якому загусає темрява, вигнана з усіх інших місць. У кутку – дівчинка. Затиснувшись у куток, вона переживає тут щось своє, важливе й несмішне. Коридор невблаганно штовхає мене до світла та сміху, але мені кортить залишитися з нею, у цій синій і вологій темряві, сповненій непевності та болю.

День 4

Щоп’ять хвилин телефон отримує привітання. Мобільний оператор вітає мене то у Швейцарії, то у Франції. Бідолашний усе ніяк не може визначитися. А тим часом я всі ці дні проводжу в одному місці – у глядацькій залі.

День 5

Уранці прокидаєшся від запаху. Ніби всю ніч кімната вбирала в себе цей запах і ось набралася – повітря згустилося й тепер солонуватими хвилями б’ється об твій ніс. Це так пахне озеро. Як молоде море. Море, у якого все ще попереду.

День 6

Героїня фільму заснула на власному показі. Довелося її будити, поки модератор розгублено стояв на сцені. Цілком природна реакція на винятково медитативний і неквапливий фільм. Мій колега по журі сміється й каже, що тепер йому цей фільм подобається ще більше.

День 7

Documentary is a way of freedom. Нескінченний пошук свободи триває. Усі про неї говорять, але де вона? Що вона? І навіть іноді – навіщо?

День 8

День останніх конкурсних показів. Чотири фільми поспіль. Усі хороші, особливо ті два, що зрештою візьмуть головні призи (від початку я чекала на них найбільше, хоча один уже давно бачила). На четвертому фільмі фізично відчуваєш, що дивитися кіно – це праця. Тіло напружене, очі болять. Уночі в номері бачиш у дзеркалі, що судини лопнули й очі налилися кров’ю. Довго себе роздивляєшся й розумієш, що це красиво.

День 9

Півночі витрачаю на пошуки цвинтаря. Натомість знаходжу їжачка та дитячий майданчик. Допомагає пляшечка червоного, дбайливо залишена організаторами в моєму номері. Вода в озері тепла.

День 10

Дощ, дощ, дощ. Завтра летіти. Завтра я просплю трансфер і лише завдяки диво-водієві та завчасно зібраній валізі потраплю в аеропорт. В аеропорті мене проводжатиме поцілунок з якогось класичного голлівудського фільму, назву якого я не пригадаю. Але все це буде завтра, а сьогодні йде дощ і щасливі режисери з нагородами ідуть попід ним. І я йду поряд. Час уже спати, але не хочеться розлучатися. Хочеться бути завжди поряд, говорити, дивитися. Це дуже красивий світ. І жахливо недосконалий.

Дар’я Бассель, Docudays UA, 3 травня 2016 року