Лариса Кадочникова: «Кожен кадр у «Тінях» — твір мистецтва»

1464670855

Гостем відкриття і одним із учасників музейного проекту “Тіні забутих предків. Виставка”, що тривав у “Мистецькому Арсеналі” з 23 березня по 10 квітня 2016 року, була народна артистка України Лариса Кадочникова, що зіграла у фільмі одну з головних ролей — Марічки. Подаємо інтерв’ю із нею про фільм Сергія Параджанова, виставку і власні колажі.

Катерина Константинова, “Дзеркало тижня” 

— Ларисо Валентинівно, ви, звичайно, знаєте, що Гарвардський університет включив “Тіні забутих предків” і “Колір граната” Сергія Параджанова до списку стрічок, обов’язкових для перегляду претендентам на кандидатський ступінь у кінознавстві… Тобто в усьому світі Параджанов продовжує викликати інтерес. 

— Звісно, знаю про це. Надзвичайно рада, що у світі картина не старіє, а навпаки, живе своїм життям. Вражає, що є постійний інтерес до “Тіней”. До приголомшливого режисера. І загалом до української поетичної класики. 

— І все-таки, в чому секрет магічного тяжіння цього фільму?

— Думаю, причин кілька. По-перше, великий інтерес до самого Параджанова. Адже ще при його житті вважалося, що ця людина унікальна. Навіть “геніальна”. Кустуриця назвав “Тіні забутих предків” найкращою картиною світу, а Сергій Параджанов — один із його улюблених режисерів.

Ще одна причина нев’янучого інтересу до “Тіней” — у тому, що наше українське кіно зараз зовсім не на високому рівні (порівняно зі світовим кінематографом). Тому й спостерігається активний інтерес до таких шедеврів, як “Тіні”, до інших яскравих картин українського кінематографу того часу. 

Адже тоді, в 60-тих, був період ренесансу українського кіно. Весь світ говорив про наше кіно. І тепер, де б, на якому заході я не була, дізнавшись, що є Марічка з “Тіней”, люди просто хочуть доторкнутися до мене вже як до символу, як до щасливого талісману. 

У фільмі склався приголомшливий тандем — я, Іван Миколайчук (Іван і Марічка). Наших персонажів називали “Гуцульські Ромео і Джульєтта”. Нещодавно я побувала на виставці Ольги Петрової, туди прийшли студенти, зовсім молодь. Ми говорили з ними про “Тіні”. Отож фільм живе своїм життям, якщо зачаровує серця юних шанувальників Параджанова. 

— У “Тінях” роль Палагни зіграла актриса Тетяна Бестаєва. Вам відомо, що з нею тепер? Останнім часом про неї майже не чути… 

— Тетяна навчалася зі мною на останньому курсі ВДІКу, але була старша. Це обдарована, характерна, потужна актриса. У неї в роду сплетіння кількох національностей. Замолоду була дуже вродливою, чуттєвою, одне слово — сильне акторське начало. 

Її творча доля склалася. Вона зіграла багато ролей у театрі Моссовєта, в кіно. Але щоб дружити — то я ніколи з нею тісно не дружила. Просто спілкувалися. Навіть після успіху “Тіней” ми ніколи разом не їздили на презентації фільму.

Пригадую, святкувався ювілей “Тіней” у Москві — в Театрі Параджанова. Вона добре виступала. Ми спілкувалися. Але наші шляхи розійшлися. 

— Ларисо Валентинівно, нещодавно ви представляли унікальні колажі, присвячені Параджанову, в одному з київських музеїв. Чому ці твори мистецтва не виставлені у проекті “Мистецького Арсеналу”? 

— З кількох причин. Хоча той факт, що ці колажі не будуть представлені на відкритті виставки, трохи ображає мене… В “Мистецькому Арсеналі” це пояснили тим, що, мовляв, колажі вже виставлялися в іншому місці, а все, що представлене на виставці, відвідувачі побачать уперше. Хоча… Мене вже давно нічого не дивує в питаннях етики нашого нинішнього творчого життя. 

Мабуть, усім відомо, що сам режисер ставився до мене надзвичайне тепло. Тим більше я створювала колажі, присвячені Параджанову, використовуючи речі, подаровані ним самим. Однак згодом в “Арсеналі” все ж таки пішли мені назустріч. І запропонували вже 3 квітня зробити мій авторський вечір — у рамках експозиції. За що спасибі. У наш час треба знаходити в усьому позитивні моменти, — мій вечір буде окремим, ексклюзивним… 

Створювати “параджановські” колажі мені допомагав один із найталановитіших художників — Ігор Горяний (довгі роки жив в Америці). Він сучасний художник, унікальна особистість. Ми працювали чотири місяці. Створили 13 колажів. У нас було повне творче єднання. Ми, ніби граючись, створювали свої роботи. Ігор — цілковито творча особистість. І жодним чином негативно не відреагував на той факт, що наші колажі не будуть представлені на відкритті в “Арсеналі”. Головне, що ці роботи вдалі. 

— Ви сказали, що в цих колажах використовували речі, подаровані особисто вам режисером. 

— Так, це так. Наприклад, шаль золотистого сонячного кольору. Сергій Йосипович повернувся після в’язниці й дуже хворів, однак починав знімати нову картину в Баку. Я йому зателефонувала. Кажу, планую провести творчий вечір у Будинку кіно. І він прилетів спеціально з Азербайджану. Вів вечір Микола Мащенко. Сергій привіз, як завжди, багато подарунків — вино, фрукти. Але… був уже дуже хворий. Під час вечора сидів і мовчав. А наприкінці вийшов на сцену, накинув мені на плечі цю шаль сонячного кольору. Сказав кілька слів і вийшов. І ця шаль — у найбільшому колажі разом і поясом, іншими прикрасами, подарованими Параджановим. Також на цій роботі багато фотографій людей, які допомагали Сергієві вийти на волю.

— Минуло понад півстоліття від дня прем’єри “Тіней”. Здається, сьогодні виходить безліч фільмів. Але “Тіні” зняті неначе вчора… 

— Знаєте, зараз знімається багато серіалів, фільмів — і все в шаленому ритмі. І немає особистісного підходу до кожного актора, який був у Параджанова. У “Тінях” кожен митець на майданчику максимально викладався — і оператор Юрій Іллєнко, і художник Георгій Якутович, і інші. Це була команда, яка не схожа на теперішніх кіношників. Але й результат очевидний. Адже кожен кадр у “Тінях” — твір мистецтва.

Картина знімалася не за п’ять хвилин, а тижнями. Багато що перезнімалося. Працювалося складно. Вимоги були фантастичні. Я нічого поганого не кажу про сучасні фільми, у світі знімається приголомшливе кіно. Але “Тіні забутих предків” — ексклюзив.

Нещодавно після показу фільму в Лондоні англійці в один голос сказали: такої краси зображення в кіно вони давно не бачили! Вони виходили із залу зі сльозами на очах. Одне слово, картина викликала приголомшливий інтерес. Я була приємно здивована і вражена виявом емоційності, всупереч поширеній думці про стриманість англійців.

Фото Василя Артюшенка

Катерина Константинова, “Дзеркало тижня“, 25 березня 2016 року, №11