Продюсер Юрій Мінзянов, що є членом Експертної комісії з питань кінематографії при Державному агентстві України з питань кіно і водночас брав участь у Десятому конкурсному відборі кінопроектів Держкіно із власними заявками, прокоментував підсумки конкурсу. Подаємо допис.
Возвращаясь к питчингам…
Многие неудовлетворены результатами, проигравшие обижены, впору начинать флеш-моб “меняневзяли”…
Проект “Плохие дороги” – режиссерский дебют драматурга Наташи Ворожбит тоже не прошел конкурс…
Расстроен ли я, как продюсер этого проекта? Наверное, нет, потому что к сценарию уже проявили интерес европейские продюсеры, а в Британии, в знаменитом театре Royal Court будут ставить пьесу “Плохие дороги”.
Почему мы не прошли – здесь есть несколько аспектов, не знаю поймете ли вы меня. Во-первых, Наташа пишет, будь-то сценарий или пьеса, настоящим, современным, живым языком и самое главное, она мыслит ПО-ИНОМУ и наверное, не всем суждено, к сожалению, понять, что она хочет сказать своими неоднозначными ситуациями и героями, которых, может быть, ты не сразу понимаешь и принимаешь. Это и есть современная драматургия, рожденная жизнью и теми событиями, которые сейчас происходят на востоке страны. И Наташа, вернувшись ОТТУДА, хочет донести до нас что-то важное и главное, но мы, видимо, еще не умеем читать эти тексты. И нам еще предстоит научиться это делать.
Вот что пишет Наташа Ворожбит о своем проекте:
“Чотири новели пов’язані місцем і часом – дорога на Донбасі під час війни. Дорога довга, тому ми їдемо по ній і зупиняємось добровільно біля продуктового ларьку в провінційному прифронтовому містечку, примусово – на передостанньому перед лінією фронту блокпості, змушено – просто в полі. Герої – жителі Донбасу і українські військові. І ті і інші залишаються в цьому місті добровільно-примусово. Сприймають життя фатально, цей фаталізм відчувається в рухах, поглядах, реакціях і вчинках. Всі трішки приречені, тому можуть собі дозволити порушувати норми, бо завтра може і не настати.
Коли починаєш їздити в зону АТО, то потрапляєш в дивну магію цього місця і цих подій. Туди хочеться повертатися. З жадністю спостерігати і вивчати побут місцевих людей, які під час обстрілів сиділи в підвалах, або залишалися у власних квартирах. Останнім часом, багато боялися і ненавиділи. В той же час вчилися прилаштовуватися і виживати в надзвичайних обставинах. Люди, у яких не вистачає мозку усвідомити, що і чому тут відбувається. Беззахисні і нещасні. Діти – невинні, але повноцінні свідки і жертви подій. Коти і собаки, невинні ще більш, їх так багато на вулицях, бо їх залишили господарі, назавжди або тимчасово покинувші ці місця. Вони чують як летить снаряд раніше, ніж людина.
Військові. Чоловіки, які відклали планшети і взяли зброю, щоб вбивати подібних собі, і лопати, щоб копати собі тимчасові домівки. Вони мають інші обличчя. Вони місяцями сплять у бліндажах, намагаючись захиститися лише ковдрами від мишей і пацюків. Ідея, зарплатня, втеча від реальності, пошук пригод – що примушує їх тут залишатися? А що змушує жінок іти на війну? Пошук кохання? Материнський інстинкт? Помста?
Завжди відчувається прихований або явний конфлікт між місцевими і військовими. Мовчазний, напружений, придушений…
Камера весь час запитує: хто ви? чому ви тут? Жива, але повільна і уважна, весь час вихоплює деталі побуту – термокружка, діжка, автомат, нашивка, собака, реклама, брудний сніг, судочок із супом, заклеєне навхрест скотчем вікно… Але камеру не скрізь пускають. Їй не можна бачити все. Тому повинно залишатися відчуття загадки, недосказаності, небезпеки.
Музика – тільки та, яка звучить по радіо в машинах і з продуктового ларька. А ще вітер. Бо на сході взимку дуже вітряно.
Війна – це передчуття смерті, і власне, смерть. А передчуття смерті, як весна, диктує пошук кохання. Сьогодні і зараз, бо завтра може не бути. Тому кожна новела про любов, хоча це зовсім неочевидно.
Юрій Мінзянов, 4 липня 2017 року