Доктор філологічних наук Софія Філоненко, Бердянськ про «Таємний щоденник Симона Петлюри» Олеся Янчука.
Напишу кілька суб’єктивних слів про фільм “Таємний щоденник Симона Петлюри”. Подивилися вчора з чоловіком у кінотеатрі “Космос”. На жаль, усього 10 людей у залі. Час некомфортний чи мало хто знав – не можу сказати, у чому причина (до Бердянська рідко доходять українські прем’єри, тож нема звички на них ходити). Сподіваюся, далі буде більше глядачів.
Одразу скажу: фільм мені сподобався. Я вже прочитала енну кількість рецензій, до і після, а також коментарі істориків. Претензій багато (ляпи, пафос, повільний темп, плакатні образи), це зрозуміло, бо є про що говорити. Щось справедливо, щось із розряду ритуальних придирок до ґудзиків і нашивок. Та й забувають наші шановні вчені, що це – художній фільм, а не докьюментарі. Факти фактами, але смисл у тому, щоб піднятися над ними і побачити всю перспективу – по всій Європі і на 100 років уперед. Така перспектива у фільмі є. А “художність” дає дозвіл на узагальнення й дофантазовування (хоч автори вимислом не зловживають).
“Таємний щоденник” – це Явище, це актуальний і цікавий байопік від Олеся Янчука. Продовження його “Атентату”, “Нескореного” і “Владики Андрея”, ну й “Залізної сотні”. Авторський підхід і манера розповідати про героїв залишаються фірмові. Хоч є і новинки.
На основі біографії Петлюри легко і природно створити бойовик: стільки там воєнної історії, стиснутої в кілька років. Для мене його життя – про те, як цивільній людині, бухгалтеру і театральному критику, довелося очолити військо і керувати державою у хаосі війни та інтервенцій. Тому жанр “Щоденника” здивував – я не очікувала настільки ліричної драми, такого градусу інтимності. Не очікувала болісного погляду героя в минуле, важких рефлексій над поразкою. Це виражено і ностальгійно-паризькими декораціями, і музикою, а найбільше – мімікою Сергія Фролова, виконавця головної ролі, – запам’ятався його відкритий, чистий і сумний погляд, постійно стиснуті губи, внутрішня драма в очах. Бездоганний вибір актора! Вірю.
Друга несподіванка – спроба показати приватний вимір постаті національного героя. Батальні сцени є, але вони не домінують, подані як спогади (вмонтовані навіть шматочки хроніки і цікава версія, чому їх так мало лишилося). Більше у фільмі – про самотність, гіркоту, про стосунки з дружиною і донькою, з друзями. Часом це виглядає зворушливо, часом емоції через край (в еротичній сцені). Та задум зрозумілий – за бронзовим пам’ятником Петлюрі (якого в столиці, на сором, досі нема) розгледіти живу людину. Людину зовсім не ідеальну, не завжди впевнену в собі, яка переживає кризу від безсилля змінити те, що вже сталося. Так, Петлюра вийшов не енергійним харизматиком (яким я його уявляла за спогадами сучасників – він умів завести натовп і повести за собою), а рефлексуючим інтелігентом, часом навіть схильним до меланхолії. І на таку візію творці кіно теж мають право (але хочеться й більш “бойових” версій образу героя на майбутнє, бо ж “петлюрівець” = борець).
Останній великий фрагмент фільму – про суд над убивцею Петлюри Самуїлом Шварцбардом і про радянську фальсифікацію історії. Мені ця частина не здалася ні зайвою, ні розтягнутою. У ній є внутрішня логіка, є чіткий задум, є проекція на сучасну епоху фейків та постправди. Чудово розкриті характери героїв і характер того ганебного судилища над Петлюрою і його посмертною пам’яттю. Суд – про те, як із героя зробити монстра, погромника та антисеміта, а вбивцю – відбилити й уславити як месника. Цинічна технологія розкладена по нотах. Врізалися в пам’ять образи ворогів – Володіна, Раковського, Торреса, самого убивці. Вони абсолютно не плакатні, актори зіграли їх суть прекрасно. Виглядають живими людьми, зі зрозумілими мотивами, хоч викликають всю палітру негативу – від обурення до ненависті. Нам показали всі 50 відтінків брехні. Саме суд продовжує розвивати образ Петлюри після фатальних пострілів. Герой мертвий, але впливає на події і далі.
Хоч сюжет розгортається неспішно (мов це серіал на 12 серій), фільм добре тримає увагу. Так, це не для любителів Марвел (нема ж спецефектів, нема карколомного екшена). Це більше про психологію, про нашу історію, про нашу націю, ось цією щирістю-сповідальністю і бере за душу.
Бо насправді кіно зовсім не про Петлюру, не про еміграцію в Парижі. А про наш час, про нас теперішніх. Алегорії прозорі: внутрішні чвари й розбрат, підступність і зажерливість північного сусіда, “стурбована і занепокоєна” Європа… Це фільм про Макрона, який відвідує свято футболу в Москві. Це фільм про австрійську міністерку, яка танцює на весіллі з убивцею – після Боїнга та отруєння Скрипалів. Час іде тим самим зачарованим колом.
Сюжет прочитується як попередження. Ах, якісь аксіоми сформульовані надто прямо, в лоб? Чому це дозволено в “Дюнкерку”, в “Темних часах”, але українським кіношникам – зась?.. Чому нас так трусить від пропаганди, якщо вона своя? (Від ворожої не трусить?) Так, масове кіно – це в тому числі пропаганда. Вона потрібна, вона має бути. Особливо тут і тепер.
…Сподобався Євген Нищук. Його Винниченко такий “скотиняка” – солодкозвучний, нарцисичний, з крокодилячою сльозою і бокалом коньяку в руках, що це аж на грані комізму (так, соціаліста Винниченка я теж не люблю як політика). Грушевський мало розкритий, а от Болбочан, Пілсудський, Кравс (Кревс), Волох запам’яталися гарною грою. Дружина і донька Петлюри – вони грають добре, трошечки театрально, але мені їх було забагато, все ж їхні типажі важко асоціювати зі справжніми Ольгою і Лесею Петлюрами. Та й красиві вінтажні сукні-капелюшки-намиста – данина ретростилю, а не факту (родина жила в злиднях у Парижі). Простіші костюми могли б краще висвітлити характери героїв і умови життя емігрантів.
“Таємний щоденник Симона Петлюри” – нова сходинка сучасного українського кіно. Фільм справу зробив – у рік 100-річчя революції привернув увагу до одної з ключових постатей нашої історії. Хай сперечаються критики та історики, хай дебатують на ФБ, але головне – щоб про Симона Васильовича говорили чимбільше. Адже масова культура якраз для цього, для популяризації і для національної міфології. Яка є основою нашої ідентичності.
Софія Філоненко,9 вересня 2018 року