Сергій Грабовський, «День»
В Інтернеті з’явився заклик cпільноти Facebook «Бойкот російських товарів» до боротьби з показом «деградуючих, низькохудожніх, аморальних і просто шкідливих для психіки українця російських серіалів та повнометражних фільмів» на провідних телеканалах України — ICTV, «1+1», СТБ, «Новому каналі», «Україні», НТН, ТЕТ. Активісти закликали всіх глядачів активно ігнорувати такі покази і розповідати знайомим про бойкот: «Телеканалам ми пропонуємо вводити в ефір українські (нормальні) та європейські (адекватні) фільми», — сказано в заклику.
І хоча дехто вважає цей заклик першоквітневим жартом (а з’явився він саме у День сміху), але стосується він реальної проблеми. І шкідливі ці фільми не лише для українців, білорусів чи грузинів, а й для самих росіян (що наочно засвідчують нинішні шовіністичні настрої в Російській Федерації, натхненні не в останню чергу саме телефільмами певного гатунку).
Бо ж за допомогою цих стрічок, одна з яких на екрані змінює іншу і водночас продовжує її, створюється паралельна дійсність — «правильна», «істинна», «справедлива», простіше сказати — «глянцева». І сучасна дійсність, і, що ще більш важливо, історична (точніше, міфологічно-квазіісторична). Російське телебачення впродовж усього періоду правління Путіна здійснює, за влучним спостереженням художника Олекси Манна, «глянцювання» радянської минувшини. Олекса Манн зауважує: «Зараз цей «совок» «глянцевіщає» у свідомості людей через, звичайно, підживлення мас-медіа. Знімається безліч серіалів, де в «совку» все нормально, і чистенькі «хрущівки», які чомусь візуально виглядають у 50 разів більшими в кадрі, ніж ті клітки, які насправді були. Коли все нормально, коли є нормальна горілка, ікра — який «совок»? Глянцевий! Класна музика грає там при цьому… Вимиті вулиці, трамваї їздять — рай просто. Людина, якій 20 років, дивиться й думає: ну, ні фіга собі, ми ж таку країну «провтикали» насправді — там же жили мої батьки, діди!»
СТАЛІН НА ЕКРАНІ
Ясна річ, «глянцюється» не тільки доба Хрущова — Брежнєва, а й більш ранні — сталінські часи. Мовляв, не все там було добре, але в основному курс був правильний, і головне — Радянський Союз був великим світовим чинником, якого всі поважали та побоювалися. От торік нам показали псевдодокументальний фільм Володимира Чернишова «Сталін з нами», створений колись прогресивним каналом НТВ. Ця стрічка являє собою приклад особливо безцеремонної й, сказати б, хамської пропаганди величі сталінської епохи, побудованої на відвертій фальсифікації фактів та їх пересмикуванні. Лейтмотив стрічки — Сталін, щирий російський патріот, хотів зробити все якнайкраще, але йому постійно заважав клятий партапарат. Апофеоз цієї теми — твердження, що 1937 року генсек хотів провести загальні вибори, коли б на одне депутатське місце претендували кілька кандидатів, але номенклатура йому цього не дала зробити… От тільки автор стрічки забув чомусь розповісти про те, що на той час практично весь цей апарат був сформований особисто Сталіним (який у 1922 році став керувати одночасно і секретаріатом, й оргбюро ЦК, і робітничо-селянською інспекцією, тобто монополізував у своїх руках усю кадрову політику) та його вірними пахолками — Кагановичем, Малєнковим, Мехлісом, Молотовим. Ну, а про такі «дрібниці», як фальсифікація числа жертв голоду 1932—1933 років і відсутність згадки про голод 1946—1947 років, і говорити не доводиться…
А телеканал «Інтер» торік упродовж тижня напередодні Дня незалежності показував серіал «Син батька народів», головним героєм якого є Василій Сталін. Типовий «глянець»: наче дотримана певна канва подій, а насправді — туфта. Грізний, але, якщо придивитися, не надто і страшний «вождь народів» фігурує тут як люблячий, але справедливий батько, який відправив сина на фронт. Проте ж достатньо сказати, що Сталін-молодший став полковником у 21 рік, не маючи жодних заслуг, крім «височайшого» походження; у 25 років він став генералом; ніхто, крім імператорських дітей Російської імперії, такої стрімкої кар’єри не робив. Але ці діти хоча б мали певне виховання і певний рівень освіти… Нам розказують, що Вася Сталін збив п’ять ворожих літаків у 26 бойових вильотах, тобто в середньому — один літак на п’ять бойових вильотів. А у найкращих радянських асів — Покришкіна, Кожедуба, Скоморохова, Амет-Хана Султана та інших — чомусь так не виходило: один збитий у середньому на 8 бойових вильотів. Кожна людина, знайома з радянською дійсністю (а не телеміфом про неї), чудово розуміє, звідкіля у Сталіна-молодшого така результативність (я вже мовчу про те, що літак його під час бойових вильотів прикривався цілим винищувальним полком). Хоча два літаки він, здається, таки насправді збив — після того, як інші льотчики їх йому загнали у приціл…
Цей серіал був би не вартий згадки як явище художньо-біографічне, якби не виглядав показово у сенсі підживлення прорадянських настроїв масової аудиторії й формування у глядачів імперсько-шовіністичної ностальгії. Як і сила-силенна новітніх російських біографічних стрічок — і кінофільмів, які врешті-решт потрапляють на телебачення, і суто телевізійних багатосерійок.
МІФІЧНИЙ ЧАПАЄВ
Власне, з’явилися «глянцеві» стрічки і про досталінські часи. Ішов на нашому телеекрані 22-серійний художній серіал «Пристрасті по Чапаєву» з претензією на «історичну правду». Але ж насправді ніякого Чапаєва не існувало; так звався герой однойменного роману Фурманова і відповідного фільму братів Васильєвих. Існував червоний командир Василь Чепаєв; він, до речі, саме так підписувався, що вимушені визнати навіть автори статті про нього у Вікіпедії. І збірка спогадів тих, хто воював разом із ним, вийшла на початку 1930-х — «Чепаєв і чепаєвці». Але після блискучого, як на тодішню радянську кінематографію, пропагандистського фільму «Чапаєв» Сталін наказав забути справжнє прізвище начдива, вилучити збірку спогадів із бібліотек і видати дітям Василя Івановича документи на прізвище «Чапаєв». Виконуючи сталінські вказівки, російське телебачення в 2013 році знімає, а українські телеканали показують багатосерійний телефільм про, як сказано в анотації, «маловідомі деталі біографії легендарного комдива (насправді — начдива. — С.Г.) Василя Чапаєва»…
Окрім того, наразі телеканали України заповнені нескінченними «мильними операми» про сучасну Росію — більш чи менш талановито зробленими, але в форматі того ж «глянцю». Тут і «Скліфосовський — 1,2,3», і «Морські дияволи-3», і «Моя прекрасна няня», і «Тетянин день», і «Кадетство», і купа всього іншого — нерідко по 2—3 серіали щодня у прайм-тайм. Взагалі, якщо дивитися телевізор не вряди-годи, а більш-менш регулярно (що і робить значна частина наших співгромадян), то складається враження, що ти живеш у Росії. Не реальній, ясна річ (реальна майже не фігурує в продукції російського телебачення, і зроблені у минулі роки фільми, які справді можна дивитися, легко перерахувати на пальцях рук), а у безсоромно «глянцевій».
Інакше кажучи, маємо пропагандистський продукт, який використовується менеджментом більшості телеканалів України (часом здається, що вони отримують зарплату та директиви у Москві) для розмивання і без того нестійкої в певних регіонах української ідентичності та для реалізації далекосяжних планів «кремлівських мрійників». Справді, час покласти край хоча б найбільш брутальній телепропаганді неосталінізму і найбільш безсоромному російському «глянцю» на українському телебаченні. А про те, чим це все можна і потрібно замінити, поки не з’явиться якісна вітчизняна продукція, слід подумати всім разом.
Сергій Грабовський, «День», 3 квітня 2014 року