Подаємо інтерв’ю генерального продюсера Одеського МКФ Юлії Сінькевич виданню Mind.

Юлія Синькевич – про особливості відбору фестивальних кінострічок, про номінантів першої вітчизняної кінопремії «Дзига», про те, звідки беруться і на що витрачаються гроші в кіноіндустрії та про підсумки 2017 року для галузі в цілому.

У кіносвіті підсумки року підбивають зазвичай не до Нового року, а вже навесні, після церемоній нагородження преміями – від національних до «Оскара». Українську статуетку «Золота Дзиґа» в 2018-му вручатимуть лише вдруге. Але накал пристрастей обіцяє бути значно суттєвішим, ніж минулого року, коли майже всі нагороди зібрала одна картина. Обиратимуть кращих кіноакадеміки серед фільмів, які вийшли в прокат у 2017-му. Тож, вже зараз можна підбивати підсумки стану галузі, тому що всі кінотеатральні прем’єри відбулися. Поговорити про цифри та емоції Mind вирішив з генеральним продюсером найактивнішого гравця галузі – Одеського Міжнародного кінофестивалю, члена наглядової ради Української кіноакадемії Юлією Синькевич.

– Восени цього року тільки лінивий не наголосив, що відбулось відродження українського кіно. Прорив за проривом. Рекорди бокс-офісів серед українських фільмів. Маємо навіть прецедент фільму, що повністю окупився в прокаті. Чи відчувалося, що так буде вже влітку, на ОМКФ? Адже у вас – найбільш репрезентативний український кінофорум.

– Так, усі відчули це дуже сильно. Ми порахували, що у нас в різних програмах фестивалю в цьому році було 48 українських фільмів – це рекордна кількість для ОМКФ. Це включає короткометражки, конкурсні фільми, ретроспективні покази. Природно, фільми для широкої аудиторії не є, як правило, фестивальним кіно. Тому знаючи про них, презентуючи їх як проекти на попередньому фестивалі, не завжди беремо їх до нашої програми.

Але все одно було зрозуміло, що це бум. І навіть на церемонії закриття багато іноземців говорили, що стільки українських картин у різних програмах – це дуже приємно. Нам є з чим порівнювати. У перші роки, коли заснували ОМКФ, як такого українського кіно на фестивалі не було – це називалося «українська лабораторія» – було кілька робіт, і з них сформувати повноцінний конкурс просто неможливо. Але далі ми всі розвивалися, і ось зараз вже у нас є можливість вибирати. Ми можемо формувати програму, і навіть з болем в серці якимсь картинам відмовляти.

– Але ОМКФ позиціонує себе як фестиваль якісного, але все ж більш глядацького кіно.

– Тут дуже тонка грань. Все ж таки фільми, які орієнтовані на комерційний успіх – це не зовсім наша історія – саме тому ми ніколи не покажемо «Трансформерів», якщо лише це не буде частиною певної концепції програми. Ми орієнтуємося на фільми, які мають глядацький потенціал, перш за все інтелектуальне кіно і тим самим ми хочемо розвивати культуру кіноперегляду і смаки нашої аудиторії. Окрім того ми відбираємо українські стрічки, що мають міжнародний потенціал, оскільки ми запрошуємо дуже багато зарубіжних експертів, які зацікавлені в партнерстві з українськими кінопрофесіоналами. Наприклад, щоб запросити ці фільми на свої фестивалі або взяти участь у спільному виробництві.

– Суворий підхід, але і підтримка?

– Ми цього року вперше нагороджували переможців національного конкурсу на церемонії закриття. Раніше ми за день до закриття в театрі Музкомедії вручали призи на паралельній церемонії, і все. Тепер же ми підкреслили статус українського кіно, вивівши його на урочисту церемонію. До того ж, на порядку денному дуже гостро стоїть питання інституту українських зірок. Ми намагаємося залучати українських акторів до свого промо. Можливо, поки що їхні обличчя й імена не настільки відомі, але ми хочемо зробити так, щоб про них знали.

Крім того, ми додали до активностей на фестивалі акторські воркшопи. Українським молодим акторам дуже не вистачає освітнього напрямку. Вони хочуть, вони зацікавлені. Наприклад, дівчатка, які вже зарекомендували себе в повнометражних роботах – Катя Молчанова і Даша Плахтій (Молчанова зіграла головну роль у фільмі «Моя бабуся Фанні Каплан», Даша Плахтій – «Стрімголов». – Mind), вони хоч і отримали кожна по кілька призів за свої роботи, але хочуть розвиватися далі. На жаль, наша кіноосвіта – в жалюгідному стані.

– А самі актори сприймають ОМКФ як майданчик для розвитку власної кар’єри?

– Досвід проведення акторського воркшопу показав, що актори – одні з найактивніших представників нашої індустрії, тому що такої кількості заявок, яку ми отримали, ми не отримували на жодну нашу освітню програму. Актори їдуть в Одесу. Всі розуміють, що величезне кіноспівтовариство знаходиться одночасно в одній точці. Це нетвокінг насамперед. Та ж Катя Молчанова після нашого фестивалю вже побувала в журі фестивалю Cottbus, її також запросили на фестиваль для акторів – «Сабтайтл» в Ірландії.

– Якщо відійти від фестивального кіно і говорити в цілому про галузь. «Дзига» має інші критерії оцінювання фільмів, ніж Одеський кінофестиваль?

– Звісно, це зовсім інша історія. Суть національної кінопремії, як в інших країнах – тут немає кураторства і селекції відповідно до певної концепції. На премії представлені абсолютно всі фільми, що вийшли в український прокат або були представлені глядачеві. Це повна картина галузі. І мейнстрім, і фестивальне кіно, й анімація, і короткий метр.

На даний момент у нас 18 номінацій, чотири додалися нещодавно. І окремо вперше буде введено глядацьку номінацію. В ній спочатку номінанти оцінюватимуться за бокс-офісом. Тобто ось цей топ-5 буде визначатися саме за кількістю зароблених у кінопрокаті грошей. Звичайно, це саме глядацьке і масове кіно. Далі вже триватиме голосування в інтернеті за кращий фільм за рішенням глядачів.

Ми зараз працюємо над системою протистояння ботам і накруткам. Це дуже важливий для нас момент – ми піклуємося про об’єктивність. І в минулому році, на першій церемонії, всі учасники процесу оцінили, наскільки серйозно ми підходили до того, щоб результати ніяк не могли бути ані сфальсифіковані, ані розголошені заздалегідь. Інша справа, що минулого року було не так багато номінантів. Тепер же ми передбачаємо шалену конкуренцію. Це дуже цікаво. Я, наприклад, взагалі не можу припустити, який з фільмів виграє.

– Бум українського кіно, перш за все, пов’язаний з державною підтримкою. Чи втримаємо ми цей рівень зростання надалі? Вже зараз маємо ситуацію, коли законодавчо змінюється система розподілу важелів впливу. Зокрема, половину бюджету, виділеного на виробництво кіно, розподілятиме не Держкіно, а Мінкульт.

– На мою думку, це тривожний знак. Насамперед через формулювання «патріотичне кіно». Нещодавно Голова правління Європейської кіноакадемії, Агнешка Ґолланд, озвучила свою стурбованість подібними процесами в Польщі. Бюджет на підтримку національного кіно виділяється конкретно під формулюванням «патріотичного кіно». Безумовно, у нас немає фільмів про національних героїв, вони потрібні. Але тут така тонка грань, що в будь-який момент можна скотитися в ситуацію, коли картини будуть створені не за творчим задумом та волею, а як держзамовлення.

Щодо підтримки фестивалів та популяризації національних фільмів, то мені шкода, що чиновники не чують голос розуму. Ми з колегами з інших кінофестивалів (ОМКФ, Українська кіноакадемія, «Докудейз», фестиваль «Молодість») писали відкритого листа президенту і прем’єр-міністру – хотіли звернути їхню увагу на те, наскільки непропорційно розподіляється бюджет на виробництво кіно та на промо. Це стосується кінофестивалів, це представлення України на міжнародному рівні. У 2017 році було виділено лише 5,5 млн грн, що дорівнює приблизно 150 000 євро на все і на всіх. Бюджет лише одного ОМКФ – близько 2 млн євро. У Польщі на рік витрачається на промо якраз така сума – близько двох мільйонів євро. Варто пам’ятати, що такі майданчики часто дають набагато більше результатів, ніж один фільм, адже охоплюють багато напрямків одночасно.

– Плюс нетворк, який залучає інші гроші на виробництво того ж кіно.

– Звісно! І проблема навіть не стільки в тому, щоб виділити додаткові гроші, а просто в тому, щоб перерозподілити наявний бюджет. Тобто навіть при бажанні, Держкіно не зможе пустити на промо ті гроші, які прописані в бюджеті на виробництво кіно. І хоч у цьому році пообіцяли більшу суму виділити на промо, яка саме це буде сума – незрозуміло.

– Це зазвичай відсоток від бюджету на виробництво?

– У тому-то і справа, що прив’язки немає. Сума щораз визначається окремо. Держкіно ініціювало цифру в 10% від виробничого бюджету. Але в реальності це далеко не 10 відсотків. Насправді ж бюджет на виробництво кіно у нас цілком нормальний, він відповідає таким же бюджетам у багатьох європейських країнах – я не беру такі розвинені кінокраїни, як Франція, наприклад, але все одно наші цифри на рівні. І в цій ситуації мене турбує наявність великої кількості проектів, які можуть не стати якісними роботами. Це з’їдає бюджет.

При цьому я в жодному разі не хочу сказати, що має бути менше проектів. Просто якісніше і жорсткіше відбір. Якщо немає достатньої кількості потенційно якісних заявників, то краще нехай залишаться гроші в бюджеті. Те ж саме стосується і кінофестивалів. Мають бути якісь критерії оцінки того, як пройшов кінофестиваль. Кількість глядачів, фільмів. Оцінка за інструментами, технологією, за медіа, промо-кампанією. І ми як ОМКФ готові брати участь у такому оцінюванні, адже впевнені в тому, який внесок ми робимо в розвиток кіноіндустрії.

– До речі, у вас, напевно, також є власні критерії оцінки фільмів. Є якісь особисті фаворити серед проектів, які цього року вийшли в прокат?

– Я люблю фільми Ахтема Сеїтаблаєва, і він про це знає. Мені здається, що в них завжди є його особиста емоція. Я знаю, що існує критика, недосконалості теж бачу, але емоції і правдивість переважають. З фаворитів цього року – «Стрімголов» Марини Степанської, «Межа», «Ізі», «Іній». Але щодо трьох останніх повинна сказати, що ми всі безумовно раді позитивній фестивальній історії цих фільмів, але варто пам’ятати, що це робота не українських режисерів, а тому ми знову повертаємося до теми відсутності системної освіти.

– Для освіти мало, напевно, воркшопів, потрібен глобальний системний підхід. І це під силу лише великим так само системним організаціям. І вони також у галузі формуються. Вашій команді з ким комфортно співпрацювати? Є якісь об’єднання, які з вами на одній хвилі?

– Ми в хороших стосунках з усіма об’єднаннями. Але у нас різні цілі з професійними асоціаціями. При цьому, коли потрібно піднімати важливі загальногалузеві питання, то ми всі досить легко знаходимо спільну мову і здатні до співпраці. При цьому я повинна зазначити, що, наприклад, Союз кінематографістів себе зжив. Це рудиментарне об’єднання. Я ризикую накликати на себе хвилю обурення, але це моє глибоке переконання. І про це варто говорити. Це велика кількість людей, серед них багато шанованих, але треба розуміти, що змінюються контексти, змінюються запити часу, і залишатися в тих рамках, в яких існує ця організація, просто не можна. Наочний приклад – Центр Довженка. Державна інституція може бути сучасною, завдяки грамотному менеджменту. З ними ми багато років і вдало робимо спільні ретроспективні програми для Одеського кінофестивалю.

– І наостанок персональне питання. Крім великої роботи з кінофестивалем, роботи в Наглядовій раді Кіноакадемії, у вас розвивається і власна кінопродюсерська історія. Поділіться.

– Мій перший досвід продюсування – минулого року документальна картина Віталія Манського «Рідні». І тепер на порядку денному – розробка ігрової картини. Біографічний фільм про Лесю Українку. Ідея спала на думку випадково: були в Грузії, проїжджали разом з подругою і співпродюсером Машею Москаленко повз Сурамі – місце, де Леся Українка померла – і стали говорити про те, що в Україні немає фільмів про її життя. Є фільм Мащенка, який знятий ще в 1971 році – там був показаний зовсім невеликий відрізок її життя.

Ми зараз закінчили вже п’ятий варіант сценарюя. Його пише Саша Лавренчук, талановита українська сценаристка. Крім того, нас відібрали для ScriptEast – це програма скрипт-докторингу (стороннє доопрацювання сценарію вже після завершення роботи автора над ним. – Mind), в якій пару років тому так само перемогла Марися Нікітюк зі своїм проектом «Коли падають дерева». У нашій ситуації ми теж розглядаємо іноземного режисера. Плануємо девелопити проект до тих пір, поки не будемо впевнені в якості.

Катерина Городнича, Mind, 29 грудня 2017 року