Режисер Дмитро Мойсеєв — про перший фільм та найближчі перспективи.
Катерина Константинова, «Дзеркало тижня. Україна»
У рамках кінофестивалю «Молодість» — у міжнародному конкурсі — було представлено повнометражну вітчизняну картину «Такі красиві люди». Це дебютна робота в повному метрі режисера Дмитра Мойсеєва (який раніше знімав короткометражки). Жанр — камерна драма. Як каже сам режисер: «…це, швидше, аполітична й асоціальна стрічка». Її герої втікають від цивілізації: живуть на березі моря, рибалять, влаштовують спектаклі, читають японську літературу. Одне слово — рай.
Сам Дмитро спочатку закінчив мехмат в університеті імені Т.Шевченка, потім вступив на кінорежисуру в університет ім.І.Карпенка-Карого. Художнім керівником його «Красивих людей» був Роман Балаян.
— Дмитре, цю картину, наскільки мені відомо, підтримало держфінансування. Очевидно, приватного інвестора знайти не вдалося?
— Так, фільм повністю профінансувала держава (Держкіно України). Я виграв ще перший пітчинг. Але потім ситуація зі зйомками загальмувалася. І ось нарешті на нинішній «Молодості» ми показали результат. Я зняв те, що й хотів зняти. Бюджет — майже 6 млн грн.
— У технічному плані це була складна робота?
— Це досить серйозна робота з погляду кінематографу. Все знімали на плівку. Задіяли важку статичну камеру, без рухомих сучасних відеозйомок. Так було потрібно — задля сюжету. Всі персонажі — ніби «влиті» в навколишнє середовище. Зйомки відбувалися на березі Азовського моря на Арабатській стрілці. Довелося побудувати два будиночки.
— Етап «Молодості» важливий для вас? Андрій Халпахчі раніше казав, що українські картини не потрапляли в конкурс фестивалю, бо відбірники передбачали наперед їх провал…
— Сподіваюся, моя стрічка виглядає не гірше за інші картини. Складно оцінювати свій фільм. Тому що в ньому я знаю все — посекундно. До найменшого руху. Тільки з часом зможу сказати неупереджено, що вдалося, а що треба було зробити зовсім не так.
У мене, звісно, тисячі претензій до цього матеріалу. Але… Якби мені мою ж картину показали три чи чотири роки тому, коли я тільки розпочинав, я б, напевно, був дуже задоволений. Тепер, коли в мене більше досвіду, розумію, що багато речей можна було зробити цікавіше. Але в цілому — це максимальна реалізація сценарію.
— У картині промайнула тема самотності, втечі від цивілізації… Вам особисто близькі ці теми?
— Я автор сценарію. І, звісно, мені близьке все, що відбувається у фільмі. Це мене і чіпляє, і не залишає байдужим.
Так, після того, як я завершив свій повнометражний фільм, мені справді хочеться втекти від цивілізації. Та лиш на певний час. Взагалі, хочеться пожити в якійсь хатинці. Але планую й далі знімати кіно.
— Вашим художнім керівником на зйомках значився Роман Балаян. У чому полягала його місія?
— Саме він порадив трохи змінити сценарій, щось викинути. Зауважень було багато. Але із загальної інтонації я зрозумів, що в цілому він залишився задоволений.
— Ви вже знаєте, коли фільм потрапить у прокат?
— Тут усім керує Агентство з кінематографії. Фільм же ще зовсім свіжий. Вийшла тільки перша копія з англійськими субтитрами.
— Акторський склад — український?
— Так, актори українські. Головну героїню зіграла Поліна Войневич, акторка Молодого театру. Олег Стефан — один із провідних акторів театру Леся Курбаса у Львові. Він не погоджується на кінозйомки, проте для мене зробив рятівний виняток. Його персонаж ніби проносить крізь фільм цілу філософію: як потрібно жити, як взагалі дивитися на цей світ. Це наскрізна тема, яка супроводжує Олегового персонажа від першого до останнього кадру.
Фільм на 95% — українською літературною мовою. Зовсім не наближений до суржику, яким у нас розмовляють.
Усього було 25 знімальних днів. 90% фільму зняли за місяць. А потім у нас було по одному знімальному дню впродовж двох місяців — через складнощі з локаціями. Всі зйомки пройшли дуже швидко й неймовірно складно, бо потрапили в неугодну погоду на Арабатській стрілці. Там нескінченність, порожнеча. Але порожнеча одухотворена.
— До дебютного повного метра ви знімали переважно короткометражки?
— Так, мої попередні фільми — це короткий метр. У 2009-му мій фільм «У мене є друг» брав участь у програмі «Молодості» Sunny Bunny і отримав приз Фонду імені Генріха Бьолля. Після цього чотири роки пішли на фільм «Такі красиві люди». Програма підтримки державою молодих режисерів виявилася для мене порятунком. Тому що в приватних інвесторів було нереально знайти гроші.
— Як вам працювалося на студії Довженка? Мало молодих хочуть туди йти, а шукають приватні продюсерські компанії.
— Кіностудія потребує реорганізації. Я сподіваюся, вона буде. І ситуація зміниться. Там має змінитися все — як побутова частина, так і виробнича. На зйомках мого фільму на початку роботи було допущено багато виробничих помилок. Через це процес затягнувся й ускладнився. Так, потім усе виправилося. Але мені через це довелося пережити кілька тяжких місяців. У чому причина? Не знаю… Однак співпраця з кіностудією Довженка чомусь виливається в досить тяжкий організаційний процес. Мені ж хочеться більше творити.
— Ви також — автор сценарію «Таких красивих людей». Як проходить у вас процес написання сценарію?
— Зазвичай сценарій «у голові» дозріває близько року. Доки в мені не народиться повна впевненість, що я правий і фільм ітиме саме такою сюжетною канвою. Тільки потім починаю все записувати. Постійно в голові крутяться два-три сценарії.
— Ви припускаєте, що у вас на знімальному майданчику можуть бути не тільки професіонали, а й аматори?
— Звісно. І я намагаюся компілювати. Професіонал може зробити добре одне, а аматор — інше. В «Таких красивих людях» — усі профі, тільки в масовці були аматори. Але надалі планую збирати акторський склад так: 70% професіоналів і 30% непрофесіоналів, — це ідеально.
— Який жанр ваших майбутніх фільмів?
— У мене в задумці дві картини. Одна — камерна драма, дія якої розгортається у Львові. А друга стрічка — фантасмагорія: дивний музичний чорно-білий німий фільм. У кадрі — Кривий Ріг через 20 років. Є навіть назва майбутньої картини «13 гривень 46 копійок». Але це все ще на етапі осмислення.
Якби щось і хотів зняти… Це були б екранізації — «Гроші» Еміля Золя чи «Сто років самотності» Маркеса.
Проте я — людина адекватна й розумію: це настільки грандіозні проекти, що мені до них у найближчі 20 років навіть наближатися не варто. На це потрібен величезний бюджет.
— Дмитре, ви відверто робите ставку на некомерційне кіно? Але ж, кажуть, сьогодні зйомки «мила» набагато вигідніші для молодих режисерів?
— Так, те, що я роблю, — абсолютно неприбуткова робота. Мені доводилося паралельно трудитися на підробітках під час перерви в знімальному процесі. Нині колосальна прірва між гонорарами в комерційних серіалах і фільмах за державний кошт. Ця різниця — у п’ять—десять разів.
— Вам уже пропонували знімати якісь серіали?
— Поки що ні. Погодився б задля заробітку? Думаю, ні. Хоча зарікатися не можна.
Катерина Константинова, «Дзеркало тижня. Україна», 25 жовтня 2013 року