Практично, два десятки років поляк Яцек Блавут перебував поруч із Папою Римським Іваном Павлом II, фіксуючи як оператор життя понтифіка в різних країнах, на різних континентах, із різними людьми. Таких вражень вистачило б навіть не на одну книжку, а на багатотомник. У інтерв’ю “Дзеркалу тижня” відомий польський оператор, режисер, продюсер, сценарист розповів про зустрічі з Папою, а також про свої гучні фільми.

Любов Журавльова, “Дзеркало тижня“

Один із документальних фільмів Блавута — “Віртуальна війна” — сьогодні як ніколи актуальний. Він вийшов у Польщі три роки тому. У “Віртуальній війні” камера документаліста спостерігає за міжнародним середовищем інтернет-гравців, які на симуляторах польотів розігрують повітряні битви, намагаючись таким чином змінити перебіг історії у віртуальному просторі. Ця забава поступово переростає в страшну залежність від віртуальної війни. І тоді самі гравці перетворюються на власних аватарів…

Погодьтеся, посил картини не те щоб пророчий, але вельми актуальний, коли віртуальне життя, фейк-індустрія, колосальна залежність від соціальних мереж підміняють справжність, формуючи свідомість і настрій у тому напрямі, який інколи вигідний тим або іншим “замовникам”.

Уточню, що на рахунку Яцека Блавута десятки стрічок (серед найвідоміших — “День психа”, “Декалог”, “Народжений померти”, “Порно”, “Ще не вечір”, “Боєць”).

— Пане Яцеку, у вашій “Віртуальній війні” діти і внуки ніби намагаються помститися за поразку своїх предків. Причому поляки у фільмі розділились у відчуттях “образу ворога”: одні проти німців, інші “за” німців, тобто воюють у піку комуністам…

— Донині відносини між поляками та німцями залишаються доволі агресивними. І якщо це спілкування перейде виключно в Інтернет, то така ненависть може тільки накопичуватися, оскільки людина в Інтернеті — безкарна. Це страшно.

Людина може образити будь-кого, прикриваючись аватаром.

Американський патріотизм на вигляд інакший. Ми бачили у фільмі віртуального пілота-ксьондза, який віддає шану загиблим воїнам. Америка і Європа одну й ту саму війну сприймають по-різному. Наприклад, російські пілоти не кажуть, що вони воюють із німцями, — вони воюють із фашистами. І ця “вітчизняна” війна в їхній свідомості досі точиться. А в поляків, які втратили рідних з вини радянської армії, у голові свій ворог. Я не знаю, де шукати корінь зла. Швидше за все, війна — в головах. Її масштаб залежить від виховання і сприйняття історії. Все це формує безпричинну ненависть.

Я купив собі пілотний симулятор. Мій батько був військовим льотчиком. І, щоб навчитися літати, як герої мого фільму, стати асом, потрібно не одну ніч провести в тренінгах. Я був тим, кого “відстрілювали”. Я запитував у своїх героїв-пілотів: “Навіщо ви літаєте?”. Один відповів мені: “Тому що в цьому віртуальному світі відчуваю свою значимість”.

Така відповідь мені зрозуміла. Я шукав для фільму жінку-аса. Чув про таку під ніком Мамба. Італійці казали — вона італійка, росіяни заявляли — вона наша. Знайшов у Польщі. Але вона відмовилася стати героїнею фільму, оскільки працює секретаркою в солідній фірмі й не хоче світитися. І коли я їй поставив традиційне запитання, вона відповіла: “Мені подобається вбивати чоловіків”.

— Недавно ви допомогли українській студентці завершити роботу над фільмом “Аліса, яка живе у країні війни” (фільм Аліси Коваленко і Любові Дуракової. — НСКУ). На ваш погляд, такого роду фільми про війну на Донбасі треба створювати відразу по гарячих слідах, — чи необхідний час для осмислення історії?

— Головне — знімати! І те й те — правильно. Аліса була в мене на майстер-класах “Світ від світанку до заходу сонця”. Тоді ми й познайомилися. А потім вона поїхала кореспонденткою на Донбас. Коли записала свій фільм, звернулася до мене. Ми монтували більше року. Не хотіли відпускати її, оскільки вона вже була заражена вірусом війни. Це як наркоманія, її не можна було втримати. Вона хотіла їхати на фронт, а я боявся, що вона там загине. І що вражає: в цей самий період у неї вже було кохання — Стефан. Вони познайомилися на Майдані. І коли він їй сказав: “Вибирай: або я, або війна”, — вона відповіла: “Війна”. Аліса побувала в полоні, і ці чотири дні позначилися на її психіці. Це серйозна травма. І цього важко не помітити у фільмі. В Україні довго ще відчуватимуться проблеми покоління, скаліченого війною.

— У різних картинах ви ніби проживаєте зі своїми героями найскладніші періоди їхніх доль. Але чи може бути в документальному кіно чіткий відформатований сценарій, якщо часто різні нюанси у проект вносить саме життя?

— Природно, трапляються й несподіванки, ситуації, до яких ми були не готові. Але на загал завжди знаємо, про що хочемо розповісти й чого очікуємо від героя. Тому й прописуємо варіації, що виникають у нашій уяві. Це дає можливість відреагувати або підлаштуватися до будь-якого повороту подій.

Навіть якщо здалося, що камера стоїть і просто спостерігає за подіями і що в цьому немає жодної нашої участі, — то це тільки здається.

Наприклад, фільм “Кусок цукру” (розповідає про загибель коней на перегонах). Там був абсолютно чіткий сценарій. Хоча спочатку я взагалі хотів знімати не про це, а про чудового наїзника Леона Хатізова, який приїхав до Польщі з кавказького села. Про його надзвичайно чуйні стосунки з кіньми. Та коли ми потрапили на жахливий іподром у містечко Падрубіце, і я побачив, що там коні гинуть на змаганнях, концепція фільму різко змінилася.

Нам важливо було створити образ (ніжне ставлення наїзника до коня, їхнє взаєморозуміння на тренуваннях). Ми знали, що буде на початку фільму і що — в кінці. Уже розуміли, що на такому рівні змагань, на скачках з перешкодами, завжди гинуть коні. Єдине, чого не могли передбачити, скільки цього разу — один чи п’ять. Але ми абсолютно точно знали, як виглядають самі скачки. Розуміли, в якому місці поставити камери, щоб зафіксувати найдраматичніші моменти. Знали, що спочатку перешкоди складніші, але коні їх проходять легко. А в самому кінці, здавалося б, легші перешкоди, але коні будуть такі змучені, що там усе й почнеться. Знали, де саме стоятимуть машини з бійні, які забиратимуть трупи. І, незважаючи на драму, що розігруватиметься, діти будуть безтурботно їсти морозиво, а батьки — купувати їм повітряні кульки. Нам важливо було зняти все це. Решта — справа монтажу. 70% успіху в документальному кіно залежить від підготовки фільму: ознайомлення з темою, вивчення матеріалу. Коли ти ввійдеш у тему, залишиться 30% — відзняти задумане на знімальному майданчику. —

У багатьох ваших картинах — особистий біль за людину. Наприклад, у стрічці “Ненормальні” — розповідь про дітей, народжених із синдромом Дауна. Ви народилися в горах, у середньовічному замку, в повноцінній сім’ї, у мирний час. Звідки це співпереживання?

— Мій біль — із того самого замку.

— Дитячі страхи?

— Знаєте, коли мене запитують: “Ти боявся привидів у замку?” — сміюся. Зазвичай відповідаю: “Так, це були єдині персонажі, з якими я міг поговорити”. У цьому замку не водилося жодного однолітка, з ким би я міг поспілкуватися, погратися. Тільки кістки давно померлих. У мене були собака, маленька косуля і птах — галка. Ось така незвичайна компанія, ці троє — мої найперші друзі. До того мій батько мав особистісні проблеми зі здоров’ям. Він був військовим льотчиком. Його збили. Поранили. Звідси біда. Я боявся свого батька значно більше, ніж усіх цих, разом узятих, привидів замку.

— А були в замку книжки?

— Повоєнні 50-ті роки. Які там книжки? Книжки побачив, коли до школи пішов у сім років. Ходив кілька кілометрів пішки в найближче село. З гори та на гору.

— Однак завдяки тому ж замку з вами сталася дивна історія: приїхала знімальна група, вас зняли в кіно, а після цього стали запрошувати з фільму у фільм.

— Мене запрошували не тому, що я виявився талановитим актором. Я був диким, несміливим, настільки безпосереднім, що режисерам це подобалося. Такий собі своєрідний цікавий типаж.

— У одному з ваших інтерв’ю прозвучало, що “на акторський” ви вступали заради мами.

— Мама хотіла, щоб я став актором. Вона, до речі, родом з України, народилась у Трускавці. Вона всім родичам розпатякала, що я складаю іспити на акторський. Відповідав: “Ну навіщо ти вигадуєш? Я краще складу іспит на яке-небудь інше відділення”.

Склав на операторський. Не встиг, правда, скласти, як мама вже всім повідомила, що я оператор. Пізніше вона казала, що я закінчив операторський і пішов на режисерський. Вона постійно випереджала події, і мені доводилося наздоганяти її бажання. Мені щоразу було ніяково, що родичі оповіщені, і я мусив підлаштовуватися під мамині очікування. Так, завдяки мамі, я став тим, ким став, щоб відповідати її критеріям.

Мама померла, коли їй було 92 роки. І, може, якби я не досяг межі її мрій, у неї був би стимул пожити ще…

— Мама могла передбачити, мріяти про таку вершину, як довіра Папи Римського? Адже ви впродовж 20 років були оператором у всіх його миротворчих місіях.

— Звісно, вона не припускала такого. Але для неї цей факт став предметом гордощів за сина. Вона завжди мене запитувала, коли й куди поїду. І з кожного паломництва я привозив їй якісь сувеніри.

— До якої міри “можна” документувати спосіб життя понтифіка? Є публічний бік, релігійний і приватний, той-таки побут. Вас хтось контролював, чи це тільки ваш внутрішній цензор підказував, що знімати?

— Я не був ангажований у особисте життя понтифіка. Однак був дуже близький до нього і, звісно ж, сам був собі цензором. Розумів, що повинен показати Папу, аби всі були вражені — оце людина! А він справді був дивовижною особистістю! Він міг і нервувати, і сердитися на себе. Мені довелося спостерігати за його фізичним старінням.

І ось що я помітив: чим слабшим він ставав, тим більше випромінював велич, тобто його духовність ставала очевиднішою. Чим більше страждало його тіло, тим величнішим являвся його внутрішній світ. Це була харизматична особистість. Я ніколи не дивився на нього з категорії святості. Просто спостерігати за його реакціями — набагато цікавіше. Я був у Єгипті, Йорданії, Єрусалимі, на Кубі, і в Україні, коли він тут бував. Під час його проповіді в Києві мені здалося, що половина людей курять. Мені пояснили, що то були представники спецслужб.

— Іван Павло II часто просив показати йому відзнятий матеріал?

— Ніколи цим не цікавився. Він перебував “над” цим. Найпрекрасніші моменти — коли я був поруч, ні про що не питаючи, просто спостерігаючи. Мене цікавило, як він дивиться у вічі іншій людині, я намагався вловити цей погляд. І навіть наше мовчання було прекрасним. А найбільш неприємним — коли він виступав, а репортери кричали: “Подивіться сюди!” Махали руками, щоб привернути увагу і зробити фото. А я 20 років був близько і намагався не обтяжувати його своєю присутністю.

— Що найбільше запам’яталося за ці роки?

— Запам’яталися емоції. Випадок на Кубі. Нас було 8 операторів, коли Папа провідував прокажених. Мало того, що ця хвороба спотворює людину, вона ще й заразна. Знаючи це, всі намагаються триматися від таких людей подалі, а Папа торкався, обіймав їх. Усі оператори в цей момент стояли й плакали. Витирали сльози і об’єктиви, щоб не зіпсувати зйомку.

Насправді згадуються зустрічі не з міжнародними лідерами, а нестандартні епізоди, котрі виходять за усталені рамки. Там-таки, на Кубі, Папа був уже дуже слабкий, а йому належало зійти на вівтар. Для нього це було вже так складно, що йому на ці чотири метри побудували ліфт, аби він в’їхав.

І тут прийшла до нього така ж немічна кубинська бабуся з квітами і якимись дарами. Її до нього підпустили. Буквально підвезли на тому ж ліфті й висадили на вівтарі. А потім 15 хвилин не могли відірвати від Папи. Вона зі сльозами вдячності повисла на шиї, хоча він ледве стояв, щось щебетала, і справді непристойно довго її неможливо було силоміць відтягнути від нього. Всі переживали, а Папа нітрохи не зніяковів. Ці моменти найпрекрасніші.

Якщо Папа летів вертольотом, наприклад із Гданська в Майданек, то поруч із ним могло бути три оператори. А в Єпископат пускали тільки одну камеру. Тоді як на переговорах із Войцехом Ярузельським взагалі жодна камера не могла бути присутньою. Вони зустрічалися сам на сам у кабінеті. Одна камера залишилась у приймальні. Дві інші — в коридорі. Коли Папа вийшов із кабінету, він зробив на цю єдину камеру “все ок” (склав пальці в кільце).

Одного разу я, практично, врятував Папі Римському життя. Сталося це в Єгипті. Репортаж ніде не був опублікований. Це була зустріч із коптами, найдавнішими християнами Єгипту. Для Папи постелили чорний килим. На килимі була якась вибоїна. Я став із камерою на ній, розгладив ногою і відзняв. Він пройшов трохи, я бачу — попереду ще одна, а він ледве-ледве йде. Тоді я схопив камеру на плече, підбіг до нього, підхопив його під руку, і тільки завдяки цьому він не спіткнувся. Після 20 років роботи поряд із Папою Римським можна вже писати окрему книжку на цю тему…

— “Двадцять років мовчання поруч із Папою”?

— А що, хороша назва!

“Дзеркало тижня” дякує Польському Інституту в Києві та Олені Бабій за сприяння в організації інтерв’ю.

Любов Журавльова, “Дзеркало тижня“, 13 травня 2016 року, №17