Режисер: Роб Леттерман
У ролях: Джек Блек, Одейя Раш, Холстон Сейдж та інші
США, 2015, Columbia Pictures

Українським кінопрокатом від 31 грудня 2015 року (а направду – вже від 24-го, коли розпочалися допрем’єрні покази) крокує голлівудська стрічка «Страшилки» («Goosebumps»), що поєднує елементи фільму жахів і сімейного кіно.

Власне, «Страшилки» – це розважальний пригодницький фільм, ще й із видовищним 3D ефектом, який динамічно оповідає про масштабну халепу, що трапилася із підлітком Заком Купером. По смерті батька він із матір’ю перебрався до невеликого – ідилічного у своїй нудній одноповерховій американській правильності – містечка, де зазнайомився із привабливою сусідською дівчиною Ханною. Навіть на колесо оглядове, закинуте посеред лісу, ходив із нею, долаючи страх висоти і розраджуючи теплотою дружніх відносин гризоту втрати.

А втім, батько Ханни – такий собі відлюдькуватий містер Стайн (Джек Блек) – ентузіазму від доньчиних стосунків не поділяв. Тримав Ханну під замком, ще й гримав на неї, забороняв із хлопцем бачитися. Тож Зак вирішив визволити нову подругу від можливої небезпеки, але натомість – визволив монстрів, яких намагався довгі роки контролювати Стайн: письменник, який настільки талановито втілював жахливі сюжети, що персонажі його книжок – оживали. І повернути їх на сторінки машинописних рукописів було вельми непросто.

Потому як Зак випускає «чудовиськ стайнового розуму» на волю, у місті розпочинається хаос. А у фільмі починається власне видовищно-розважальний атракціон, під час якого на екрані з’являються гігантський богомол, здатний розчавити авто і поруйнувати будинок, вовкулака, компанія зомбі, демонічний песик із гострими іклами, садистичні садові гномики, снігова людина, ожиле авто та інші монстри, народжені бурхливою фантазією містера Стайна, що бачить себе конкурентом Стівена Кінга (автори фільму, своєю чергою, із Стівеном Кінгом не конкурують, активно запозичуючи персонажів із його широкої творчості, так само як і з масової американської культури жахів загалом).

Фантастичний поворот сюжету з ожилими літературними персонажами, створюючи зовнішню – надлюдську – силу, із якою вже екранні персонажі мають боротися, рухає фільм у площину «героїчного». Розкриваючи свої позитивні якості, Зак і Стайн долають власні психологічні гризоти, означені у зав’язці історії, та виявляють себе якнайкраще; стають кращими. Особливо це стосується письменника, що постає на початку «Страшилок» двозначним, маючи екранний потенціал повести історію у дійсно страшні світи: зрештою, він мусить давати раду із власними матеріалізованими фантазіями, які уособлюють прояви його темної сторони.

Режисер Роб Леттерман не розкриває їх докладно. Потенціал тут виявляє хіба що головний супротивник Стайна і його своєрідне альтер его – лялька черевомовця, здатна матеріалізувати внутрішній конфлікт героя, психологічний. Але завдяки 3D-атракціону, адаптованому для сімейного перегляду, режисер применшує його гостроту. А потім – завдяки традиційній життєствердній моралі – знімає взагалі.

Страшне – перестає бути страшним. Монстри – втілені у «звичному» ключі – виявляють себе не жахними покручами, а даниною класиці масової культури. При тому у своїх діях вони постають скоріше неефективними: нездатними спільними зусиллями (а їх багато, вони буквально заповнюють екран) поруйнувати мале місто і його неагресивних мешканців (а місто – таки дійсно провінційний ідеал; від нього не виходить зла).

Зважаючи на «м’якість» різноманітних образів масово-культурного жаху (втілених незрідка саме як звичне повторення відомого, а не постання незнано-нового), фільм отримує безперечну – безпечну – веселість. До того ж комедійний потенціал у «Страшилках» – як запобіжник від дійсно страшного – активно і напряму транслюють другорядні персонажі: товариш, «зброєносець» Зака на імення Чемп (батьки-чемпіони назвали сина Чемпіоном, однак у школі звертаються до нього «Чмо»), грайлива тітонька із викривленим покликом до моди, істерична – до пародійного гротеску – провінційна поліцейська-стажер (її поява одразу переконує в тому, що з потенційної сімейної драми глядачі потрапляють у світ веселощів, де все у всіх буде гаразд).

Зрештою, міцно вкорінена в американське – голлівудське – кіно історія «Страшилок» пропонує до видовища, генерованого на комп’ютері, також і жменьку загальновизнаного – підкріпленого консервативною традицією – смислу. Мораль фільму у тому, аби знайти спосіб ладнати зі світом, відновити свої контакти із ним, повернутись у життєві ігри соціальної взаємодії. І зробити це попри психологічні травми, що підштовхують на самоті копирсатися у хворобливих фантазіях збунтованого розуму. (Принагідно зазначу, що сюжетні повороти «Страшилок» передбачають прийняття фантазій також, але таких, що підкріплюють соціальні норми, або винагороджують героїв за слідування ним).

При тому чи не головний мистецько-кінематографічний інтерес «Страшилок» полягає у стеженні за механізмом постання класично-традиційного життєствердного смислу з темного попелу екзистенціальних незгод, із якими стикаються персонажі. Адже історія, вивершена у приємній сімейно-комедійній фільмовій формі, починається у небезпечній – як для масового кіно – близькості до руйнівного психологічного дна. А оптимізм постає там, де ним і не пахне.

Кожен з героїв має букет внутрішніх проблем: Зак переживає смерть батька, відносини містера Стайна і його доньки Ханни цілком здатні народити жахи не фантастичного, а цілком повсякденного сімейного насильства, достойного мрячного американського «інді». Навіть новознайдений шкільний товариш Зака Чемп – ніякий не чемпіон (і звичність образу смішного «зброєносця» головного героя не має затуляти болісну картину його життя, сповненого буденних образ і принижень). Певний час режисер ніби лишає глядачів на роздоріжжі: багато що засвідчує розважальний потенціал історії, але звідки ж їй взятися з нашарування життєвих проблем і розладнаних комунікацій, які на самоті дають нищівний ефект?

Таку неоднозначність трансльовано і в майстерному акторському виконанні Джека Блека – він піднімає градус комедійності власної гри поступово, розвиваючи її одразу на кількох несхожих рівнях, а починає з побутового реалізму. Жорстка відлюдкуватість, що її він стримано демонструє у перших кадрах стрічки, натякає на хворобливість і жах цілком повсякденного характеру, як-от в простих життєвих історіях насильства у сім’ї. І від усвідомлення того, що історія «Страшилок» не йде цим болісним правдивим шляхом, звертаючи на сторону ірреальної фантастики, народжуються додаткові розвага, задоволення і комфорт.

Переконують глядачів у тому, що все буде гаразд, моменти демонстративної комедійності, яких у фільмі досить. Зокрема, втілено їх в ексцесах поведінки поліцейської-стажера, що виринають, здавалося б, у найбільш напружену «реальну» мить. Натякають на штучність створеного світу екранної історії й декоративні деталі: дірку у паркані, що відділяє будинок містера Стайна від Закового, письменник забиває дошками навхрест, відійшовши від методичної рівності попередніх «заплат». Зрештою, певною надмірністю виконання свідомо хибує і Джек Блек, що вміє маніпулювати обличчям, немов пластиліном, самотньо здиблюючи високим півколом брову.

Його акторська гра переходить в очікуване поле роблення «смішного», так само як очікувано «страшними» виявляються графічні образи уречевлених жахних фантазій, генеровані комп’ютером. Не лише персонаж-містер Стайн створює їх за законами жанру, режисер Роберт Леттерман – теж. Відтак, ожилу на екрані симуляцію літературного твору, орієнтованого на масову аудиторію, охоплює-огортає симуляція твору екранного, що також розвиває себе за законами жанру, – для глядачів кінотеатру.

Усвідомлену – пещену – вторинність такої «симуляції симуляції» робить привабливою тепло сімейних цінностей, щирих людських відносин, що їх пропагує стрічка: ідей, непіддатних тавтологічному знущанню. Натомість сам по собі розважальний потенціал «симуляційного» прийому, покладеного в конструктивний механізм «Страшилок», – більш гнучкий. Його цілком можливо використати продюсерам легкої еротики або й навіть порнографічного кіно, що ладні знімати пародії на відомі сюжети й експлуатувати хтивою екранною тілесністю масові ідеї, потенційно для того придатні. Історія «Страшилок» саме така. В самотності невлаштованого життя письменник вигадує собі страшних друзів з ненависті, а міг би вигадувати хтивих до інтимних контактів подружок – з любові.

Звичайно, тоді це буде вже не сімейна комедія з елементами фільму жахів. Але чимось схоже на неї кіно – за власним результатом. Кіно, яке також викликатиме «goosebumps».

Сергій Васильєв