Ігор Ковальов: «Анімація для мене починалася з “Укранімафільму”»

1466155572

Нещодавно до Києва зі своїм новим фільмом приїжджав відомий український, російський та американський режисер Ігор Ковальов. Показ стрічки «До кохання» відбувся у Синій залі Будинку кіно 19 травня 2016 року.

Дмитро Десятерик, «День»

Ігор Ковальов народився в Києві, у 1972—1979 рр. працював на студії «Київнаукфільм». Разом з Олександром Татарським є співзасновником студії «Пілот», де брав участь як художник у народженні «Пластилінової ворони» і «Крил, ніг та хвостів». 1981-го переїхав до Москви, з 1991 — до США, працював у відомих американських серіалах «Сімпсони», «ААА! Справжні монстри» (англ. Aah!!! Real Monsters), «Карапузи» (англ. The Rugrats Movie).

Авторська анімація Ковальова, зокрема фільми «Його дружина курка», «Пташка на вікні», «Молоко», Літаючий Нансен», давно визнана у світі і відзначена призами на міжнародних фестивалях у Барселоні, Оберхаузені, Загребі та Оттаві (єдиний аніматор у світі, тричі удостоєний там Гран-прі).

У київському Будинку кіно Ігор Адольфович представив новий фільм — ліричну й водночас сюрреалістичну історію «До кохання», а після показу відповів на запитання журналістів і глядачів.

— Чим ви зобов’язані Україні?

— Я починав тут працювати. Анімація для мене починалася з «Укранімафільму». Мій перший учитель — Євген Сивокінь, багато чого мене навчив Давид Черкаський. Інколи навіть в Інтернеті пишуть, що я — той, хто працював над «Капітаном Врунгелем» чи «Пластиліновою вороною» (сміючись).

— З чого починався ваш останній фільм «До кохання»?

— З епізоду, свідком якого я був: у вікні цілувалися чоловік і жінка, а на підвіконні сиділа кішка. Кішку я замінив на собаку, а замість себе на тротуарі поставив героїню. Якщо щось починає тебе хвилювати, сниться п’ять ночей поспіль і ти не можеш цього позбутися, то з цим потрібно щось робити. І починається снігова брила, думаєш далі. Особисто від себе я вніс кадр із жабою, яка луснула в акваріумі, — це мій нав’язливий сон у дитинстві. Решту я десь підглянув. Але «До кохання» мені не подобається, я вважаю його своїм найгіршим фільмом, і це не кокетство.

— Чому?

— Якщо хтось знайомий із моїми попередніми фільмами, то це найпрозоріший сюжет, який легко прочитується. Дуже банальний — любовний трикутник. Він за ритмом не дуже добре побудований, за драматургією. Я б його зараз інакше зробив. У людей, які мені кажуть, що їм стрічка сподобалася, я вважаю, не дуже гарний смак.

— Для кого ж цей фільм?

— Для мене, і лише для мене. Скажу відверто: коли я роблю авторські фільми, то роблю їх лише для себе. Я не думаю про публіку. Коли роблю замовлення — телевізійний серіал чи повний метр — навпаки, думаю лише про публіку: який вік, як вони це побачать, як викласти історію.

— І звідки ви берете історії на замовлення?

— Дивлячись, яке замовлення. Для проекту переглядається дуже багато матеріалу, інколи — інші серіали, які часто-густо можуть тебе підштовхнути до потрібних ідей. А за сценарієм «До кохання» можна було б зробити ігрове кіно. Він абсолютно неанімаційний. Це я зробив навмисне. Я дуже не люблю анімацію, я дивлюся її на фестивалях. Зазвичай я дивлюся лише ігрове кіно.

— Чому ж ви не знімаєте ігрових фільмів?

— Тому що я боягуз. Дуже хочу робити, перше поривання було ще років 20 тому, але, напевно, я до цього ніколи не прийду.

— Що вас лякає?

— Я в анімації можу робити те, що я хочу. Будь-який мій фільм — не сюрприз. А ігрове кіно передбачає роботу з акторами. Якби я з ними працював, я б їх замучив, не давав би їм жодної свободи, працював би, як з маріонетками. І брав би лише непрофесіоналів.

— Ваші герої розмовляють особливою говіркою — дуже виразною, але при цьому жодного слова не зрозуміло…

— Це неіснуюча мова. Я її вигадав.

— А ви хоч колись спілкувалися нею?

— У дитинстві. У 6—7 років у мене був товариш Петро Малишев, ми з ним розмовляли такою мовою, вимовляли слова навпаки. Я це зробив навмисне, тому що був період у житті, коли я дивився іноземні фільми без перекладу, нічого не розумів, але фільми мені дуже подобалися. Коли нарешті почув з перекладом, то дуже розчарувався.

— У ваших фільмах дуже активно діють найрізноманітніші організми — наприклад, завжди багато комах. Чому для вас такий важливий саме цей образ?

— Я вам щиро скажу, що вважаю себе професійним зоологом. З дитинства захоплююся зоологією, а саме герпетологією — це наука про плазунів і земноводних. Я був переконаний, що після школи вступлю на біофак. Але в моїх фільмах тварин все ж таки набагато менше, ніж у якихось фільмах для дітей.

— Який фільм був для вас найбільшим викликом у процесі роботи над ним?

— Свої ранні стрічки я робив набагато швидше і впевненіше. А що пізніше, то повільніше і важче — і я щасливий, що просто закінчив фільм. До речі, страшенно не люблю малювати. Дуже люблю придумувати сценарії, дуже докладні, але ніколи не роблю розкадровування. Навіть весь звук прописаний у сценарії — що коли має звучати.

— Цікаво, що, маючи науковий склад розуму і плануючи все наперед, ви настільки схильні до метафор.

— Що більше метафор, то більш дивний світ на екрані. Я знімаю так, щоб у кожного в залі була своя думка, аби кожен по-своєму відчував фільм. То хіба вам не здається, що якщо ви розумієте мистецтво, то воно мистецтвом вже не є? Мистецтво не можна розуміти, лише відчувати. Юрій Норштейн порівнює кіно з літературою, а я з ним категорично не згоден. Кіно є найближчим до музики. Головне те, що глядач має прочитати — це музичність, ритм. Ритмічний контраст, певні акценти: щось довше, щось коротше, робота зі звуком. А потім уже література, живопис. І все ж таки я не вірю, коли багато хто каже мені: «Твій фільм сподобався», тому що знаю, що це неправда. Прагну тримати емоції усередині персонажа. Мої фільми — це холодні драми. Я в них самовиражаюся.

— Яке кіно, в такому разі, до вподоби особисто вам?

— Як глядач дуже люблю комедії, Чапліна, Бастера Кітона, страшенно люблю кумедні комедійні ситуації.

Дмитро Десятерик, «День», 8 червня 2016 року, №100