Невпинний плин часу

Open City Docs_201507

У червні 2015 року Дар’я Бассель, програмна координаторка Docudays UA, відвідала фестиваль документального кіно Open City Docs, який щороку відбувається в Лондоні. У столиці туманного Альбіону вона відбирала найкращі фільми як член журі. Побачене на фестивалі надихнуло Дар’ю на думки про невпинний плин часу, вічну революцію та безкінечне коло.

Дар’я Бассель, Docudays UA

Маленька китаянка, схожа на мою улюблену ляльку з дитинства, усміхається до мене на повну з першого ряду, а я, тим часом, намагаюся пояснити англійським та американським колегам, що означає працювати з документальним кіно в Україні. Колеги розповідають про свої кінотеатри, де показують винятково документальне кіно, про фестивалі, де вони відкривають для своєї досвідченої публіки, яка готова голосувати за документальне кіно доларом і фунтом, маргінального, на їхній погляд, автора Віктора Косаковського (ми з польською колегою здивовано перезираємось). Колеги скрупульозно розбирають, що ж таке авторське документальне кіно, зітхають, що мусять працювати з комерційним, телевізійним продуктом, пригадують цифри касових та інших зборів. Коли черга доходить до мене, модератор сесії, трохи запинаючись, питає: «Ну… а що ж там… в Україні?» І тут я видихаю: «Розумієте, не знаю, що вам сказати, я відчуваю, ніби я просто з іншого Всесвіту…»

Це Лондон, фестиваль документального кіно Open City Docs. Я тут у журі. Із засновником цього фестивалю Майклом Стюартом я познайомилася торік у Румунії, де була в журі Astra Film Festival. Тоді, пригадую, усі дні фестивалю я уникала його, побоюючись, що він не зрозуміє моєї російської англійської, а я не зрозумію його англійської англійської. Але останнього дня я все ж таки щось палко розповідала Майклові. Тоді всім був дуже цікавий Майдан, Лозниця, живий погляд «звідти».

Минув рік, чи й навіть більше, але всім досі цікавий Майдан, Лозниця і живий погляд «звідти». Наше журі дуже швидко закінчує своє обговорення, ми переходимо до підвальчика з диванами і тістечками, розмовляємо про кіно, про принади маленьких фестивалів, про відмінності між Лондоном і Берліном, але як би ми не намагалися, все одно приходимо до розмов про Майдан, Лозницю і всі дивляться на мене в очікуванні вражень «звідти».

Увечері я йду дивитися братів Дарденів. Тут показують їхні ранні документальні роботи. Перший фільм – When the Boat of Léon M. Went Down the Meuse River for the First Time. Чорно-біла стрічка. Ріка та її вічний плин. Робітник і його човен, що вічно пливуть цією рікою. Дивовижна камера Дарденів, яка незрозумілим чином навіть постановочні інтерв’ю з робітниками знімає так, що життя несамовито дихає крізь них. Фільм присвячено страйкові робітників, який стався в рідному бельгійському містечку Дарденів 1960 року. Коли я бачу кадр, де величезний, безмежний збуджений натовп налітає на різдвяну ялинку, що стоїть на площі, схоплює її, наче трофей, і замість іграшок насаджує на неї свій червоний прапор, я не можу стримати усмішки. Я думаю, що все єдине й однакове. Я думаю (і інтерв’ю робітників повторюють мої думки), що цей страйк бельгійських робітників 1960 року нічим не відрізняється від українського Майдану 2014 року. Невпинний плин часу, вічна революція, безкінечне коло.

У конкурсній програмі фестивалю є ще один фільм, який викликає асоціації з Майданом. Це аргентинська стрічка «Вторгнення» (Invasion) режисера Абнера Бенейма (Abner Benaim).

Тут ідеться про військовий переворот у Панамі 1989 року і про воєнне вторгнення США, через яке цей переворот і стався. У результаті був скинутий і посаджений за ґрати місцевий диктатор (корупціонер і наркоторговець), а також убито багато (число та імена досі невідомі) безневинних людей. Цей фільм – спроба зрозуміти й дослідити, що ж сталося. Коли дивлюся фільм, думаю, що мабуть нам теж знадобиться дистанція років у 20, перш ніж ми зможемо розуміти.

Дивовижна фраза у «Вторгненні», що вразила мене найбільше. Її вимовляє режисер уже наприкінці фільму, коли розмовляє з одним із героїв, тих чоловіків, які супроводжували диктатора в останні дні і години перед тим, як він здався армії США.

«То як він зараз?» – запитує герой.

«Коли ти його бачиш, то ні про що не думаєш, лише про те, що ця людина просиділа у тюрмі 23 роки. 23 роки!» – відповідає режисер.

В останній день Майкл кличе мене на показ робіт студентів його школи (протягом року в них працює школа документального кіно, яка по суті є курсом документального кіно при університеті UCL). Фільми вражають мене розмаїттям яскравих тем та героїв (від гея-рестлера до студентів, що вживають наркотики, аби краще підготуватися до іспитів) і… своєю одноманітністю. Усі фільми побудовано на інтерв’ю.

Тут в Англії взагалі майже все документальне кіно – одне суцільне інтерв’ю. Увімкнувши черговий британський фільм, ти в душі проситимеш: «Боженько, no talking heads, please! Not this time!» Але оскільки боженьці по фіг, то розмовляючі голови не залишать тебе майже у жодному фільмі. Майкл каже, що це через те, що державного фінансування немає, а є лише фінансування від телеканалів, в яких свій формат, свої критерії.

Відступ від комерційного, ТБ-орієнтованого кіно, і спробу створити щось кінематографічно цікаве, сприймають із величезним захватом. На фестивалі активно вітали Роберта Гріна з його останнім фільмом «Актриса». Кіно цілком незалежне, зняте за три копійки із власної кишені, і до речі, у цьому фільмі автор знущається з інтерв’ю (він змушує свою героїню повторювати один і той самий інтимний текст по кілька разів і монтує все це упритул, чи дає одним шматком, так що відчуття повної неправдивості, награності глядачеві гарантовано). 

Волею-неволею порівнюєш усе це з українськими реаліями. Якщо в Англії уже відбувається відригування від переїдання індустрією, то в нас досі пусто-порожньо. Режисери не мусять підлаштовуватись під жодні формати, бо їх просто немає. Сиди собі нікому не потрібний і геніальний, і роби що знаєш. Ану ж, хтось помітить і дасть нагороду на фестивалі. У такій ситуації виживуть, звичайно, тільки найсильніші. Але можливо, це й є справжня свобода?

Дар’я Бассель, Docudays UA, 30 червня 2015 року